Розділ 10 (Артем)

“Із тиші починається вогонь”

Я не відчув моменту, коли вона стала центром.
Не офіційно. Не за посадою. Не на папері.
Але всередині - ніби хтось змістив магнітну вісь у частині, і все потяглося за нею.
З того дня, як Влада з’явилася у нас, простір навколо став іншим: гучнішим, яскравішим, безпечним для слів, які раніше тут не вимовлялись.
Ілля сміється з нею.
Серьога розповідає їй, як назвав свою кішку “Димка”.
Навіть Діма, який до цього взагалі спілкувався виключно з телевізором, приніс їй банку тушонки.
Я не помітив, коли звик до її голосу у коридорі.
До її запаху кави з корицею.
До її жартів, що звучали так, ніби вона їх вигадує на ходу, але кожен був гостріший за попередній.
І я не помітив, коли почав не зносити її поруч із іншим.
Першим це зробив Ілля.
Не відверто. Не нав’язливо. Він не з тих, хто “в лоб”.
Він просто часто опинявся там, де була вона.
Допомагав не тому, що треба, а тому що хотів бути корисним.
Пропонував каву.
Чекав на неї після змін.
Слухав, коли вона щось розповідала.
І усміхався так, ніби в кожному її слові був сенс.
Вперше я побачив, як він торкнувся її руки - майже випадково. Але не зовсім.
Я знав це торкання.
Це було “я хочу залишитись трохи довше”.
Я намагався викинути з голови.
Сказав собі: «Це - особисте. Не твоє. І не має стосунку до роботи».
Але не працювало.
Ні на ранок. Ні за тиждень.
Ні тоді, коли я побачив їх разом у дворику частини - вони стояли, тримаючись за руки.
Не обіймались. Не цілувались.
Але це було гірше.
Це було ніби у них щось вже є.
Я вдав, що не помітив.
Повернувся в кабінет.
Закрив двері.
І… не зміг дихати.
Це було не ревнощі. Я не міг таке допустити.
Не за неї. Не за себе.
Це було щось схоже на втрату контролю.
А я з дитинства не виносив, коли щось вислизає з рук.
Наступного дня я скликав нараду.
Не через них.
Але через них.
- Колеги, - почав я, ставши перед дошкою. - Отримано методичну вказівку від керівництва.
Я брехав.
Але це звучало впевнено.
- Відтепер міжособистісні відносини романтичного характеру між співробітниками частини - не рекомендуються. Згідно з оновленим протоколом взаємодії.
Влада сиділа на табуретці. Спокійна.
Ілля - поруч. Вперся ліктями в коліна, погляд не відвів від мене.
Я не дивився на них.
Я розглядав табличку на стіні.
Вона була криво прибита.
- Це задля уникнення конфліктів інтересів. Щоб зберегти дисципліну, субординацію та… загальний психологічний комфорт у колективі.
Хтось хмикнув.
Хтось скрутив брови.
Хтось, мабуть, нічого й не зрозумів.
Але Влада мовчала.
І це було найгірше.
Бо якщо вона мовчить - значить, щось зламано.
Після наради всі повільно розійшлись.
Я залишився.
Відкрив вікно. Повітря було важке, як після дощу. Але дощу не було.
Стук у двері - і з’явився Ілля.
- Артеме, - спокійно. - Є хвилина?
- Говори.
Він зайшов, не сів.
- Це через мене?
Я мовчав.
- Ти сам розумієш, що ця “вказівка” - фікція.
- Ні. Це - питання внутрішньої етики.
- І все ж - фікція.
Я дивився на нього.
На його рівну поставу.
На чесні очі.
І розумів: він - не винен. Але й не безневинний.
- Ти не можеш керувати чужими стосунками, Артеме. Навіть якщо тобі хочеться.
Мені захотілося вдарити. Не його.
Себе.
Стіну.
Щось.
Але я лиш прошепотів:
- Це не обговорюється.
Він затиснув щелепу.
І пішов. Без сцени.
Це було гірше.
Влада більше не заходила до мого кабінету без knock-knock у Telegram.
Не з’являлася на кухні під час моїх перерв.
Не озивалась голосно, коли я заходив у коридор.
Тиша. Повна. Та, яку я колись цінував.
І яка тепер різала слух гірше, ніж її крик.
Уночі я довго не міг заснути.
Я думав: чому мені не все одно?
Бо це не “втрата”.
Я її не мав.
Це навіть не ревнощі.
Я не маю на це права.
Це щось інше.
Це ніби ти кожен день гасиш пожежу - а тепер сам став вогнем.