Розділ 9

“Тепер я знаю, чому вогонь блимає перед тим, як згаснути - він ніби хоче сказати останнє слово.”

У житті бувають дні, які починаються абсолютно нормально -
і закінчуються як удар по старому рубцю, про який ти вже майже забула.
Цей день почався з кави, жартів у роздягальні та нового фото для сторінки частини.
А закінчився - людьми, яких я не хотіла бачити. І тими, кого побачила по-новому.
- Влада, - сказав Ілля, коли ми повертались із короткої наради. - Я подумав… Може, сходимо кудись ввечері? Не як “колеги з караулу”, а як… нормальні люди.
- Я взагалі-то завжди ненормальна, - буркнула я, перевіряючи телефон.
- Саме тому ти мені й цікава.
Я подивилась на нього.
Темно-русяве волосся трохи безладне, футболка обтягує руки, які вже не потребують компліментів, бо самі собою їх заслуговують.
Очі - ті, що не ковзають по тілу, а дивляться у вічі.
Чоловік, якому не треба нічого доводити.
Навіть собі.
- Добре, - сказала я. - Але без “романтичної музики” і цукрової вати.
- Вино, смажений сир і мовчання, коли воно доречне.
- Ти тільки що описав мій ідеальний шлюб.
Ми зустрілись о сьомій.
Я вдягла чорні джинси, білу сорочку, волосся заплела в неакуратну косу, навмисне - щоб не виглядати ніби “намагалася”.
Коли я вийшла з під’їзду - Ілля вже чекав.
У джинсах, у простій футболці, з квіткою - єдиною, яка не виглядала зайвою.
- Це бузок? - здивувалась я.
- Так. У тебе на столі є фото з ним.
- Ти звернув увагу?
- Я звертаю увагу на те, що живе.
Перший плюс.
Вечеряли ми в маленькому закладі біля Дніпра - старі дерев’яні меблі, ліхтарі, які миготіли, як світлячки, і музика, що не заважала думати.
Мені стало спокійно - майже незвично спокійно.
Я говорила повільніше, не змагалась у дотепності, не намагалася бути гострою - просто була.
- Я радий, що ти залишилась у частині, - сказав Ілля, допиваючи своє вино. - Ти змінила тут багато.
- Наприклад?
- Ми почали сміятись. І говорити про речі, про які зазвичай мовчали.
- І це все завдяки моїм кривим жартам?
- Завдяки тобі.
Другий плюс.
Ми гуляли набережною, коли він узяв мене за руку.
- Зручно? - спитав він.
- Дивно.
- Погано?
- Ні. Просто… я давно не тримала чиюсь руку без страху, що її стиснуть до болю.
Він не стис.
Він тримав м’яко.
Як тримають те, що бояться злякати.
Коли ми дійшли до мого під’їзду, я вже знала, що дам йому шанс.
Не тому, що він “кращий варіант”.
А тому, що він - не вогонь. А я втомилась горіти.
- Дякую, - прошепотіла я. - Це був найспокійніший вечір за довгий час.
- Можемо повторити.
- Можемо.
Я вже дістала ключі, коли побачила його.
Того, хто мав залишитись у минулому.
Батько.
Сидів на лавці біля мого під’їзду, з цигаркою, мов привид.
Такий же сірий, як і в дитинстві.
Очі - холодні.
Особа - ще холодніша.
- Влада, - буркнув він. - Я чекав.
Ілля напружився.
- Це хтось із ваших?
- Батько, - сухо сказала я. - Несподівано.
- Нарешті вирішила показати, як живеш, - проговорив той. - Не дуже по-людськи не дзвонити батькові пів року.
- А ти дуже по-людськи називав мене позором?
- Знову сцена? При мужику? Нічого не змінюється.
- А ти, бачу, досі вважаєш, що мені соромно за емоції.
- Мені - так. Ти як циркова мавпа. Смієшся, кричиш, пхаєшся на перший план. Ти мене срамила завжди. І тепер - продовжуєш.
Ілля зробив крок уперед.
- Вибачте, пане. Але, здається, ви говорите не з дитиною.
- А ти - хто? Черговий альфа-самець? Думаєш, вона тебе слухатиме? Її треба було виховувати ременем. Я пробував. Не вийшло.
І тоді щось у мені хруснуло.
Не впало.
А тріснуло - наче остання цеглина в стіні.
- Іди, - сказала я. - Мені нема чого тобі сказати. І я не зобов’язана тебе слухати.
- Я тебе ростив.
- Ти ламав. А я зібралась. Без тебе. Йди.
Він мовчки затягнувся, розвернувся й пішов.
Без прощання.
Як завжди.
Я стояла біля під’їзду. Руки тряслись. Дихання плуталось.
Ілля не питав нічого.
Просто обійняв.
- Я поруч, - сказав він. - І нікуди не йду.
І в ту мить я зрозуміла - навіть якщо у тебе були лише попіл і тінь - іноді хтось приходить не щоб загасити тебе, а просто - посидіти поруч із вогнем.