Розділ 8

“Якщо горить - значить, живе. А якщо мовчить - значить, вибухне.”
 

Я знала, що це станеться.
Що рано чи пізно ми всі троє опинимось в одному виїзді: я, Артем і Ілля.
І от він - той день, який хочеш проскролити. Але не можеш. Бо ти в ньому - головна героїня. Без можливості вимкнути звук або вимкнути себе.
Пожежа спалахнула в складському приміщенні за містом.
Температура - за тридцять. Повітря липке, як недобре передчуття.
Ілля чергував. Артем - теж приїхав, бо це було серйозно.
А я - офіційна пресофіцерка, нікому не заважаю, стою збоку, тримаю фотоапарат, аптечку, серце і нервову систему.
- Стій поруч, Влада, - тихо сказав Ілля, натягаючи шолом. - Якщо що - не геройствуй.
- Та я взагалі - символ стриманості.
- Так, ми помітили, - додав хтось із хлопців, і всі засміялися.
Усмішка була. Але всередині - щось стискалося.
Бо Артем теж був тут.
Серйозний. Мовчазний. У чорній формі, що пасувала йому краще, ніж будь-яка уніформа в кіно.
Він жодного разу не глянув на мене.
І мені це чомусь зіпсувало тиск. І настрій. І день.
Перші хвилини - як завжди. Біг, пожежні рукави, команда.
Я знімала. Фіксувала.
А потім - побачила, як один із хлопців спіткнувся на слизькому бетоні і впав.
Поруч був Ілля. Але він не бачив - уже встиг забігти в середину складу.
А Артем…
Артем якраз помітив. Підійшов до того, хто впав. Допоміг.
І я, інстинктивно, рванула до аптечки.
- Зупинись, Шевченко! - різко кинув Артем, коли побачив мене.
- У нього здертий лікоть, треба…
- Ти не маєш права йти в зону без дозволу!
- Він лежить тут, під парканом, я не лізу в палаючу в’язницю!
Ми стояли в кількох кроках.
Він - зламаний криголам.
Я - гейзер емоцій.
А між нами - ще троє свідків.
- Відійди. І негайно.
- Я не дитина, я бачу, що можу допомогти.
- А я - бачу, що ти знову лізеш, куди не просили.
- І знову - тону в твоєму мовчанні, як в кислоті.
Його очі блиснули.
Не злість.
Більше - втома.
- Я рятую людей. А не тих, хто сам іде в полум’я, аби довести, що може.
Слова вдарили. Прямо. Болісно.
Я стисла аптечку.
Глянула йому в очі.
- Добре, командире. Тоді рятуй. Я - більше не герой. І не “емоційна проблема”.
Я - тиша. Нарешті.
Я відійшла.
Стояла мовчки. Дивилася, як дим клубиться в небо, наче щось, що не хоче йти.
Через кілька хвилин підійшов Ілля.
- Ти в порядку?
- Абсолютно. Відчуваю себе прикрасою.
- Ти - не прикраса, Влада. Ти - жива. І сильна. І в тебе є право бути тут.
Я кивнула. Але в голові крутились його слова. Артемові.
“Я рятую людей. А не тих, хто сам іде в полум’я.”
Всі повернулись до частини ближче до вечора.
Я не розмовляла.
Сиділа в кабінеті, розбирала фото, писала текст.
Механічно. Без душі.
І тут - постукали.
Я обернулась.
Артем.
- Можна?
- Якщо ви знову прийшли нагадати мені, що я - зайва, то я вже це заскріншотила.

Він мовчав.
Потім повільно зайшов.
- Я перегнув.
- Ви - майстер цього жанру.
- Але я не мав права.
- Цікаво, скільки слів ще знаєте, крім наказових?
Пауза.
Ми мовчали.
Нарешті - я не витримала.
- Чому?
- Що “чому”?
- Чому ти мене так… гальмуєш? Бо я не зручна? Бо я не тихо стою в кутку? Бо я не така, як…
- Бо ти - не тиха, - перебив він. - І це страшно.
Мовчанка.
- Бо я знаю, що якщо ти зайдеш надто близько - я вже не буду тим, ким був.
Його голос був низький. І майже… живий.
- Я не прошу тебе змінюватись, Влада. Просто… я не встигаю за тобою.
Я зробила крок. Потім ще один.
- То наздожени, Кравченко.