Розділ 7

“Але, можливо, іноді варто дати шанс тому, хто не змушує тебе горіти. А просто - бути.”
 

Минув місяць з мого першого виїзду.
Місяць із димом у волоссі, кавою в термосі, репліками на межі пристойності й новим відчуттям - я тут не просто “видали на тиждень”, я тут залишилась.
Я знала, коли у Сірьоги день народження, хто найгірше водить (спойлер - Міша з третього караулу, він гальмує тільки після молитви), і хто краде чужі снікерси з кухонної полички.
Я стала “своєю”.
Навіть перестали клеїти дурні жарти про “журналістку, яка гасить серця”.
Хоча Ілля - почав клеїти… мене.
Ілля Дорошенко. Начальник караулу №2. 30 років.
Високий, з темним волоссям, не зразкової, але цікавої зовнішності.
Той тип чоловіків, які усміхаються так, ніби завжди щось знають.
Не занадто нав’язливий, але уважний.
Розумів, коли зробити крок назад, і коли - лишити каву з бісквітом біля мого ноутбука з приклеєною запискою:
“Преса без кофеїну - як пожежа без вогнегасника. Бережи себе.”
Ми спочатку просто говорили.
Потім обідали разом.
А кілька днів тому - він доторкнувся до моєї руки. Легко.
Не з претензією. Без права на володіння. Просто - дотик.
Я не відсмикнулась.
Інколи нам треба дозволити комусь бути поруч. Не тому, що він - буря. А тому, що він - тиша, яка не змушує тебе приглушити себе.
А Артем…
Ми з ним спілкувались тільки по справі.
- Потрібен звіт по виїзду.
- Добре, зроблю.
- Фото узгоджені?
- Так. У Telegram, поштою і в снах - можете обрати.
Іноді я ловила його погляд.
Не злісний. Не байдужий. Просто… мовчазний.
Як недописане речення, яке він так і не зібрався сказати.
А я - вже не чекала.
Бо якщо ти завжди намагаєшся пробитися через стіну - рано чи пізно починаєш відрощувати крила в інший бік.
Цього вечора чергував Ілля.
Я залишилась допрацювати матеріал, бо інтернет удома знову “поїхав у Крим відпочити”.
На кухні він готував чай, у футболці без рукавів, з розкуйовдженим волоссям і спокійною усмішкою.
- Хочеш щось солодке? - спитав він.
- Лише емоційну підтримку й бажано без цукру.
- У мене є мед і хороші новини.
- Якщо це про мене і підвищення зарплати - давай.
Він сів навпроти.
Мовчки поставив переді мною миску з домашнім печивом.
- Це ти спік?
- Так.
- Ти справжній?
- Не факт. Перевір мене.
Я засміялась. Не фальшиво.
Чорт забирай. Він був… милим.
- А що з тобою, Влада? - раптом спитав він.
- Що маєш на увазі?
- Ти - як людина, яка все ще трохи насторожі. З усіма жартуєш, смієшся, але ніби тримаєш бар’єр.
- Ну… - я зробила ковток чаю. - Просто якщо ти завжди чекаєш удару, легше стояти з напруженою щелепою, ніж із відкритим серцем.
Ілля кивнув. Повільно.
Він не поспішав відповідати.
Просто подивився на мене - так, ніби не боявся побачити більше.
- Я можу бути поруч, - сказав він. - Але не лізти. Просто… бути.
Це було перше “будь зі мною”, яке не звучало як “будь для мене”.
Я відчула: я можу дати йому шанс.
І вперше за довгий час - це було не від розпачу.
А від того, що я справді захотіла когось, хто не змушує мене бути гучнішою, ніж я є.
Артем з’явився раптово.
Він мав бути вдома. Або в спортзалі. Або… будь-де, крім тут.
Я сиділа з Іллею на кухні, ми сміялись. Я тримала його руку. Він - мою.
Артем зайшов - і завмер.
Нічого не сказав.
Тільки подивився.
Оцінив. Проаналізував.
І… пройшов повз.
Мов чужий.
І чомусь… мені стало холодно.
Наче хтось забрав запальничку, а я вже встигла підпалити щось у собі.