Розділ 6

“Може, я не пожежа, але точно здатна все спалити”

Інколи мовчання - голосніше за вибух.
Але не в моєму випадку.
Я втомилась мовчати.
Втомилась бути “черговою проблемою” в очах людини, яка не вміє бачити нічого, крім порядку, інструкцій і “не лізь туди, де тобі не місце”.
Артем знову залишив без коментарів мій допис в офіційному акаунті частини.
Допис, над яким я працювала три години.
Зі справжньою історією про виїзд, фото, цитатами хлопців, і навіть відео, де один з них рятує песика.
Він просто видалив його.
Навіть не написав. Не пояснив. Не спитав.
Я дізналась випадково.
Коли відкрила стрічку - і побачила… нічого.
Порожнеча.
Мов вилили воду на полум’я.
Холодну. Байдужу.
Я влетіла в його кабінет без стуку.
- Це що було?
- Добрий день, Влада.
- Ні. Без “добрий день”. Що було з постом?
Він не підняв очей.
Продовжував заповнювати якісь папери.
- Не узгоджений.
- Я ж кидала вам на пошту!
- І я його не затвердив.
- Чому?
Він мовчав.
А в мені вже палало.
- Тому що я - журналістка? Тому що “емоційна”? Тому що на фото вони всі - не в позі “слава героям”, а просто - живі?
Він підняв голову. Погляд - крижаний.
- Бо це - не піар. Це реальність. А ти перетворюєш це все на шоу.
- Шоу?!
- Так.
- Я показую, що за формою є люди!
- А я відповідаю за те, щоб ці люди були в безпеці. І щоб після твоїх постів хтось не зателефонував і не спитав: “А чому мій син на фоні згорілої квартири усміхається?”
Ми дивилися одне на одного.
- Тобі байдуже, - прошепотіла я. - Ти хочеш тиші, порядку, відсутності голосу.
- А ти хочеш визнання.
- Я хочу, щоб мене не ігнорували, коли я намагаюсь зробити щось добре!
- Ти робиш це так, ніби всі повинні тобі подякувати.
- Ні. Я просто хочу… - я замовкла.
- Що?
- Щоб мене бачили.
Тиша.
- Знаєш, що найгірше? - продовжила я, не стримуючись. - Що я прийшла сюди, думаючи, що буду зайвою. І мені ніхто не давав відчути це… окрім тебе.
Його щелепа напружилась.
- Я роблю все, щоб тут було спокійно.
- А ти хоч раз подумав, що спокій - це не відсутність руху, а відсутність страху бути собою?
Я вже майже вийшла, коли він сказав:
- А ти хоч раз подумала, що твої слова - можуть когось зламати?
Я розвернулась.
Повільно.
- А ти хоч раз подумав, що твоє мовчання - теж?
Я пішла.
І вперше - не хотіла обернутися.
У кабінеті я довго сиділа в тиші.
Не плакала.
Просто… дихала.
Я не звикла, що хтось мене гальмує.
Я звикла сама себе зупиняти.
Але Артем…

Він не просто гальмує.

Він ідеально вибудуваний блокпост.
І чим більше він мене стишує - тим більше я хочу закричати.
Наступного дня я прийшла першою. Принесла каву. Встигла змінити аватарку на сторінці частини. І залишила йому записку на столі:
“Це не піар. Це люди.
Я не ворог.
Але якщо ти далі ставитимеш мене поруч із небезпекою -
я змушена буду поводитись відповідно.”