Розділ 5

“Я цього не чула. Але, на жаль, чула все.”
 

Я не мала бути там.
Чесно.
Я не маю звички підслуховувати.
Хіба що це стосується компромату на політиків, коханців мого колишнього або… кам’яного командира пожежної частини, який не сміється навіть із мемів про котів.
Було близько шостої вечора. Я поверталась з душу - так, наш кабінет поруч із чоловічими роздягальнями, адже життя - комедія.
Я несла в руках рушник, бутерброд із сиром і какао у термочашці з написом “Burn, baby, burn”.
І тут…
Я почула голос.
Глухий, стриманий, напружений.
Артем.
- …ні, мамо. Я не казав, що вона мені хтось особливий.
- …тому що, тату, не всі жінки, з якими я розмовляю - потенційні матері ваших онуків.
- …ні, я не буду знайомитися з донькою Олі. Вона не розмовляє. Серйозно. Я спитав “як справи” - і вона розплакалась.
Пауза.
- Я не жартую. У неї була істерика просто тому, що я сказав “добрий день”.
- …не треба купувати сорочку для весілля. Я не збираюсь одружуватись.
Голос змінився. Став нижчий, втомлений.
- Ні, мам. Не через ту історію. Не через роботу. Просто мені добре так.
- Я не хочу когось для “проводжати життя”. Я хочу тиші.
- Хочу, щоб ніхто не питав: “А чому ти мовчиш?”
- Я мовчу, бо мені так зручно. Це не депресія. Це - я.
Я завмерла.
Дихати стало незручно.
Не через жалість. Не через співчуття.
Через… упізнавання.
Я теж не люблю, коли мене питають “чому ти така різка”.
Я теж втомилась від “будь простішою”, “не ускладнюй”, “розслабся, ну що ти”.
Ми обидвоє - люди, яких життя вчило бути каменем, бо інакше нас розмазували.
- Та ні, тут усе спокійно.
- …новенька?
- …ну…
- Журналістка.
- Така… язиката. Саркастична.
- Мама, я не думаю про неї в тому сенсі.
- …вона просто… вибиває із себе все.
- Постійно говорить. Пхає носа, куди не треба.
- Але чесна. Дуже чесна. І коли сміється - чорт, її чутно на весь гараж.
Я завмерла ще раз.
Він говорить про мене.
Далі було тихо. Мабуть, він слухав.
А потім зітхнув.
- Мам, ну, може… вона інша.
- Але я не маю сил. Я не знаю, що з нею робити, коли вона поруч.
- Вона… постійно щось чіпає в мені. Не те, що треба.
Не те, що треба?
Ну і чудово, капітане.
Я теж не знаю, що робити, коли ти поруч.
Можливо, тому що хочеться тобі крикнути: “перестань бути всім, чого я не планувала хотіти”.
Я злякалась, що він вийде і побачить мене.
Тому розвернулась, тихо пішла в зворотному напрямку, зробила коло через склад і увійшла до свого кабінету… з іншого боку.
Наче нічого не сталося.
Наче я не чула його голосу.
Наче він не бачив мене наскрізь, хоч я й була за стіною.
За кілька хвилин він зайшов.
Серйозний, мов завжди.
Але… очі трохи м’якші. Погляд - трохи довший.
- Все гаразд? - спитав він.
- Завжди. А у вас? - я зробила ковток какао.
- У мене - завжди тиша.
- Мрія будь-якого інтроверта.
- І мій щоденний план.
Я кивнула.
- Хочете бутерброд?
- Що там?
- Сир і трохи розчарування в житті.
- Ідеально.
Я простягнула йому половину. Він взяв.
Мовчки. Без жартів. Без натяків.
І це було найгучніше, що ми могли зробити того вечора.
Бо іноді… довіра - не в словах.
А в тому, що хтось бере твою половину бутерброда - і не питає, що з тобою не так.