Розділ 4

“Інструктаж виживання: як не здохнути серед мужиків і не зламати собі хребет”
 

Мені призначили персональне навчання.
Від кого?
Від Артема Кравченка, звісно.
Командира. Лідера. Людини, в якої навіть футболка сидить так, ніби він щойно вийшов з обкладинки журналу “Пекельний порядок”.
І головне - я абсолютно його не бісила.
Майже.
Інколи.
Ну гаразд. Часто. Але з шармом.
- Отже, - сказав він, стоячи переді мною в залі, де пахло потом, гумою й травмами, - заради безпеки тебе й інших, ми проведемо серію тренувань.
- “Серія” звучить як телесеріал.
- У цьому випадку - з жанром “виживання”.
- Мені подобаються пригоди.
- Побачимо.
Він кинув мені форму. Справжню. З лямками, шевронами й запахом, як у шафи діда.
- Вдягай.
- У неї є інструкція?
- Є я.
1. Тренування “Як не померти в задимленому приміщенні”
Мене завели в спеціальну кімнату, обмотану чорним брезентом і наповнену димом.
У руці - ліхтарик. На голові - каска. На серці - паніка.
- Тут потрібно орієнтуватися на звук і торкатися стін. Ти маєш знайти фігуру - і винести її.
- Фігуру?
- Манекен.
- Слава Богу. Бо я вже уявила, що це буде реальний стажер.
Увімкнувся димогенератор.
Я зайшла всередину.
Зникла.
Втрата зв’язку з реальністю - моментальна.
- Артем? - прокричала я.
- Не кричи.
- Легко сказати. Я щойно вдарилася об шафу або об себе - ще не вирішила.
Я повзла, сопіла, кашляла, знайшла манекен.
Почала тягти.
А потім… впала.
На спину. З манекеном зверху.
В обіймах.
В диму.
На підлозі.
Отак, напевно, виглядає смерть саркастичної журналістки: задушена тренувальним Степаном.
2. Вогнегасники, пінка і моє нове прізвисько
На другому етапі мені дали справжній вогнегасник.
І завдання: “погаси умовну пожежу”.
Умовна пожежа - це бочка, яка куриться.
Я підняла балон. Він важчий, ніж виглядає.
Навела. Натиснула.
Замість бочки - струмінь пішов у Віталіка, що стояв збоку з чаєм.
- Влада! - закричав він. - Це була “Галя з медом”!
- Вибач. Тепер вона “Галя з піною”.
Кравченко тільки тер скроні.
- Концентруйся. Думай. Не панікуй.
- Це складно, коли в мене в руках щось вибухонебезпечне й поруч чоловіки з кубиками на животі.
- Це - частина роботи.
- Кубики?
- Ні. Відповідальність.
3. Лазіння по драбині або “де моє життя пішло не так”
- Тепер - сходи на третій поверх по драбині.
- А можна ліфтом?
- Ми в пожежній частині. Тут немає ліфта.
- Дарма.
Я полізла.
На першому метрі відчула, що ноги - це вигадка.
На другому - що я народилась, щоб писати статті, а не лазити.
На третьому - почула голос Артема:
- Шевченко, в тебе чудовий ракурс. Але, будь ласка, лізь, а не позуй.
- Я завжди багатофункціональна.
4. Справжній момент тиші
Після всього - я лежала на підлозі в залі, липка, втомлена, пахнуща потом і мрією про морозиво.
Артем сів поруч. Не торкаючись. Просто мовчки.
- Не думала, що буде настільки важко, - зізналась я.
Він не дивився прямо на мене. Просто сидів і мовчав.
- Це не просто про м’язи, так? - спитала я. - Це про довіру? Команду?
- І ще про те, що життя - тендітне. І кожна секунда - важлива.
- Я звикла міряти все у заголовках. А тут - секундами.
Я глянула на нього.
Він мовчав.
І тільки сказав:
- Завтра - повторимо.
І знаєш що?
Я чекала цього “завтра”.
Не через вправи.
А через нього.
Бо вперше за довгий час… хтось не хотів мене змінити.
Він просто показував - як вижити.
А я - вчилась.
І не здавалася.