Розділ 3

“Я ж казала, що преса - це зброя. А не пожежна драбина.”

Через тиждень у пожежній частині я знала всіх.
Кому в кого алергія на кішок.
Хто що замовляє в «МакДаку».
І хто з хлопців спить у шкарпетках з фламінго (привіт, старший сержант Віталік, твій секрет у надійних руках… поки що).
Кабінет я теж облаштувала - повісила постер “I came. I saw. I made it awkward.”
На підвіконня поставила кактус. Назвала його Артемом. Він колючий і мовчазний - ідеальне уособлення шефа.
Я навіть змусила його один раз сказати “дякую” - після того, як врятувала від нападу журналістів з «Плітки тижня». Ну як врятувала - облила їх кавою зі словами: “Це офіційна відповідь пресцентру”.
Я ж не казала, що вона буде приємною.
Але я чекала на головне.
Виїзд.
Бо що за пожежна журналістка, яка не бачила вогню?
І от сьогодні - настала моя зіркова мить.
- Шевченко, вдягайтесь. Візьмете фотоапарат і їдете з нами.
- Ви нарешті визнали, що я потрібна вам?
- Ні. Просто інший фотограф захворів. І ви - єдине, що залишилось.
- Так романтично, Кравченко. Я розтану.
Він не усміхнувся. Як завжди.
Я ж - майже застрибнула в спецмашину, обіймаючи камеру, як трофей.
“Мій перший виїзд. Моє бойове хрещення. Моя особиста реінкарнація Лари Крофт - але з помадою і зухвалістю.”
На місці вже стояли кілька машин.
Дим ішов з третього поверху.
У дворі - юрба людей, старенька кричала, дитина плакала, пес гавкав.
- Стоїш тут, не лізеш під ноги, - кинув Артем, виходячи з кабіни.
- Я взагалі не знаю, що таке ноги. Я преса, я хмаринка.
Я побігла за ними, тримаючи фотоапарат, сумку з аптечкою (я ж наполягла, що маю виглядати корисною), і свій язик, який, як завжди, не давав спокою.
- Влада, ти що робиш? - прошипів Віталік, побачивши мене біля пожежної драбини.
- Роблю ракурс. Хочу, щоб було видно, як Артем геройськи лізе в пекло.
- А нащо ти застрибнула на машину?
- Так вище видно!
У цей момент я, певно, виглядала як пілот вертольоту на весіллі.
Але це не головне.
Головне - що я натиснула якусь червону кнопку, яку, як виявилось, не можна було чіпати.
Увімкнулась сирена.
Драбина почала підніматися.
Камера впала.
Я зависла.
В прямому сенсі.
На пожежній машині.
На висоті.
У позі “тримайте мене хтось, бо я зараз зроблю біду”.
Артем з’явився за хвилину.
Мов тінь.
Мов грім.
- Шевченко.
- Так?
- Спустіться. Негайно.
- Це не я! Воно саме! Я хотіла просто фотографію, а потім воно - вжух - і я в небі!
Він дивився на мене, мовби я не людина, а баг з системи.
Небажаний додаток. Спам у його житті.
- Ви натиснули аварійну кнопку підйому.
- Але вона була така… червона.
- Це не цукерка.
- Уточнення прийняте.
Після того, як мене героїчно спустили, я сіла в машину.
Мовчки.
З пилюкою в волоссі й гідністю у мінус.
Через хвилин десять він сів поруч.
Пах димом. І кавою. І претензіями.
- Ви маєте пройти навчання.
- Із кнопок?
- Із всього.
- Так, капітане. Давайте мені інструкцію, я її розмалюю і повішаю над ліжком.
Він не сміявся.
Звісно.
- Я серйозно. Це не шоу. Тут люди гинуть. А ви стрибаєте по машинах як дівчина-єдиноріг.
- Єдиноріг з характером, якщо дозволите.
Я зітхнула.
І тихо додала:
- Я просто хотіла показати, що теж щось можу.
Він глянув на мене довше, ніж зазвичай.
Мовчав.
І вже коли я подумала, що він от-от прочитає мені ще одну нотацію, він сказав:
- Ніколи більше не лізьте туди, куди не можна.
- Моя філософія життя ламається прямо зараз.
Цього разу він вийшов з машини першим.
А я залишилась сидіти.
Із розпатланим волоссям.
І з думкою: “Гаразд. Це був факап. Але ефектний.”