Розділ 2

“Ви, мабуть, той, кого не можна злити. Тепер мені ще цікавіше.”

Мені знадобилося рівно п’ять хвилин, щоб зрозуміти:
​1.​Тут пахне димом навіть тоді, коли нічого не горить.
​2.​Я - єдина жінка в радіусі п’ятидесяти метрів.
​3.​Мене абсолютно ніхто не чекав.
- Добрий день, - я проштовхнулася повз стіну з чоловічих торсів у формі. - Я до командира частини. В пресцентр. Мене сьогодні офіційно оформили.
Тиша.
Хтось чхнув.
Хтось жував бутерброд.
- Ви хто? - нарешті запитав один з них, із косою посмішкою.
- Шевченко Влада Ігорівна, журналістка. Ваш новий пресофіцер, або як ви там це називаєте.
Я гордо підняла голову. Кілька пар очей втупилися в мої червоні губи.
Ще одна пара - в мої ноги.
- Тут для преси хіба що вогнегасник, - буркнув хтось з-за столу. - І то - як декорація.
Я усміхнулась, відкривши папку з резюме, підняла брову й пройшлася повз них, стукаючи підборами, мов по сцені.
За спиною хтось прошепотів:
- Господи, Віталік, вона тебе зжере.
Можливо. Але не сьогодні.
Кабінет Кравченка був у кінці коридору.
Без таблички. Без квітів. Без життя.
Я постукала. Один раз.
Другий.
- Заходьте.
Голос був низький, спокійний. Але не теплий.
Зовсім не теплий.
Я зайшла.
Він сидів за столом - висока фігура, темно-синя форма, коротке темне волосся, сіро-блакитні очі, такі холодні, що можна було наморозити кубики льоду просто поглядом.
Ого.
Моїм першим внутрішнім імпульсом було: “Цей чоловік - не для слабких.”
А другим: “Тепер хочу ще сильніше.”
- Шевченко Влада Ігорівна, - подала руку. - Ваш новий пресофіцер.
Він не встав. Просто глянув на руку, потім - на мене.
- Я не просив про пресофіцера.
Я зупинилась, усміхнулась.
- І я не просила про звільнення. Але так склалося.
Він врешті простягнув руку. Тверда, суха, коротке рукостискання. Професійне. Без натяку на цікавість.
- Ви тут тимчасово. Рішення про створення відділу зв’язків з громадськістю - не моє. Але поки ви тут - дотримуйтеся дисципліни. Ніякої самодіяльності. Фотографії узгоджуються. Пости - затверджуються. Доступ до персоналу - обмежений.
- Ви хочете сказати, що я можу писати тільки “пожежа ліквідована, дякуємо за увагу”?
- Якщо вмієте це зробити без смайликів і з правильним використанням ком - то так.
Я всілася навпроти, закинувши ногу на ногу.
- Ви, мабуть, той, кого не можна злити.
- Злість не раціональна.
- Тепер мені ще цікавіше.
Він підняв брову.
- Це не гра, пані Шевченко. У нас щодня на кону - людські життя.
Я перестала усміхатись.
- І саме тому ви потребуєте когось, хто навчить вас правильно говорити з людьми. І показати, що ви не лише “Запобігти! Врятувати! Допомогти!”, а ще й існуєте. І що в кожному з вас - щось більше, ніж просто форма.
Тиша.
Він мовчав.
А потім повільно кивнув.
- Оформлення ви вже пройшли?
- Пальці ще не відрізали, але в цілому - так.
- Ваш кабінет - направо, остання кімната. Там був склад. Тепер там ви. Без образ.
- Я люблю самотність. І пил. Я взагалі багатогранна.
Я встала. Подивилась на нього з викликом.
- А ви, Артем Олексійович, маєте гарне обличчя для піару.
- І ви маєте гарний потенціал для звільнення.
Я розсміялась.
О Боже, це буде смачно.
У “кабінеті”, що був колись складом, смерділо фарбою й старою гумою.
Стіл був кривий, вікно не зачинялося, стілець - скрипів так, ніби кричав про допомогу.
І все одно - мені подобалось.
Це було справжнє. Сире. Реальне.
А головне - я відчула: тут буде гра. І я її не програю.