Розділ 1

“Занадто емоційна? Дякую за комплімент.”

Я завжди вважала, що якщо ти когось злиш, то це вже хороший початок.

Особливо якщо це люди в костюмах, які говорять сухо, не кліпають, і ніколи не п’ють свою каву гарячою.

Типу мій колишній начальник - Віталій Сергійович.

- Ти не залишила мені вибору, Владо, - він виглядав так, ніби ось-ось пустить кров із носа. Не знаю, чи від злості, чи від моєї помади кольору “полуничне вбивство”.

Вибору, дійсно, небагато.

Він мовчав. Це була та стадія, коли люди ще ніби тримають себе в руках, але в очах уже видно: всередині - пожежа.

Я спостерігала за ним, як за костром.

Професійна деформація. Я ж журналістка. Була.

Вчора я випустила матеріал, який “все зіпсував”. Точніше, не матеріал, а заголовок.

«Пожежні з тіла й полум’я: чому вогнеборці стали новими секс-символами країни»

Нічого, що інтерв’ю було глибоке, щире, чесне, з людьми, які щодня ризикують життям.

Але кого хвилює суть, коли є слово “секс” у заголовку?

- Це не журналістика, - прохрипів Віталій Сергійович. - Це… тікток.

- Ну що ж, вітаю. У нас двадцять п’ять тисяч репостів. Люди нарешті читають.

Він кинув на стіл мій документ.

Моя улюблена частина в офісі - “Заява на звільнення за згодою сторін”.

- Я не підписувала це, - вказала я пальцем.

- А я підписав, - сказав він. - Ти - надто емоційна. І я більше не маю сил тебе терпіти.

Ага.

Оце воно.

Класика.

“Надто емоційна” - синонім до “я не можу тебе контролювати, і це мене лякає”.

Мене називали “надто емоційною” ще з садочка.

Коли я била хлопців, які тягнули мене за косу.

У школі - коли я зіпсувала вчительці гель-лак за те, що та назвала сиріт “генетичним сміттям”.

У гуртожитку - бо влаштувала рейд проти тараканів, які, очевидно, мали плани на співжиття.

Я завжди була зайва.

Занадто голосна. Занадто чесна. Занадто… я.

Але знаєте що?

Я ніколи не була занадто для себе.

Я підвелася.

Зібрала свою чашку з написом “Boss Babe”, сумку з дешевої шкіри, куплену на останню стипендію три роки тому, і поцілила начальнику поглядом “не переживайте, я ще й фільм зніму про вас, головну роль віддам клоуну”.

- До побачення, Віталію Сергійовичу.

- Ти ще пошкодуєш.

- Ви перший у списку, хто дізнається, якщо це станеться.

Я вийшла з кабінету, голосно стукаючи каблуками, мов марш “Це ще не кінець”.

На вулиці пахло листям, пилом і безробіттям.

Сонце світило, ніби глузувало: “ну що, журналістко, куди далі?”

Я дістала телефон. Увімкнула авіарежим - хай всі, хто хоче мені написати “бачиш, я ж казав”, залишаться в тиші.

Знайома скинула мені повідомлення ще вранці:

“Тут одна вакансія з’явилась. Пресцентр пожежної частини. Хочуть когось з досвідом журналістики. Типу, щоб пресрелізи писати, вести соцмережі. Не питай, як я дізналась. Просто подайся. Тобі сподобається.”

Я скрутила губи.

Пожежна частина? Серйозно?

Я - у черевиках, які натискають на мозолі, з дипломом журналістики, трьома роками у пресі, і статтею про “вогнеборців як секс-символи”.

Іти туди?

Це ж…

Це просто ідеально.

Я натиснула “Відгукнутись”, а потім набрала в нотатках:

“Зустрінемось у пеклі, хлопці. І не забудьте блиснути формою.”

Мене не зламати. Я тільки розігріваюсь.