5. Назад, у рідну таверну

  Тихо було, ранок се настава він це все бачив. Відчував теплі промені весняного сонця, та подихи приємного вітру що проходили крізь відкрите вікно.

  - Ех... - важко зітхнув. - Невже то лиш наснилось? А це що?!

  Той, хто був духом таверни змахнув долонею й протер своє лице, здригнувся й різко підірвався з ліжка.

  Бачив свої молоді руки, міг торкнутися свого тіла.

  - Не може бути! - викрикнув.

  Він скочив із ліжка та хутко побіг до дзеркального столу й роздивлявся себе торкаючись то лиця то очей, та навіть язика.

  - Невже ВСЕ те було сном!? Хіба можна сни такі мати? Невже я постійно, був завжди живою людиною що лиш спала!?

  - Ні... - відповів дівочий голос.

  Молодик не бачив в дзеркалах нікого, повільно обернувся й ледь-ледь затремтів.

  Пані Смерть сиділа біля його ліжка й гледіла у відкрите вікно, що виходило на зелену й квітучу поляну.

  Більше в кімнаті нікого не було. Молодик непевно ступив, хитався коли йшов, бо пригадував — як це ходити. Однак підійшовши ближче він все ж ризикнув.

  Поклав свої тремтячі руки їй на плечі, подумав хвилинку, а як зрозумів що нічого йому не буде міцно обійняв й вдихнув її аромат.

  - Від тебе пахне бузком... - тихенько, мовляв, до неї і не відпускав, навіть коли вона торкнулася його руки. Молодик легенько захитався із нею. - Дивно... Я відчуваю твій холодний доторк, пані Смерть, але нічого не стається... Невже і це сон? Може це мої щасливі спогади, які бачать перед уходом в путь...

  - Теж ні... - все ще з сумом відповідала вона.

  Сонце підійнялося ще вище, ластівки почали прутко літати над полем квітів, а лінивіші птахи цвірінькали собі між гіллям дерев про те та се.

  - Чому ж тоді я знову людина? Чому я так легко торкаюсь тебе? Хіба мене... Колишнього духа можна було воскресити?

Вона мовчала, але важко зітхнувши все ж відказала.

  - Можна воскресити духа... Але ціна цьому є велика... Та й довелося мені... Шукать некроманта.

  - Невже мене воскресили нелюдським ритуалом? Отже, я...

  - Так, ти не живий і не мертвий... Невмирущий небіжчик... А завдяки моїй жертві твій розпад почнеться не скоро, тому ти ще й... Свіжий.

  Молодик відпустив її, погладжував плечі.

  - Ціна була дуже велика? Прошу обернись і поглянь на мене.

Вона, хоч і непевно та все ж зняла капюшон й обернулась до нього.

  - Половина лиця?

  - І знову — ні. Більше. Для ритуалу відродження настільки магічної істоти як ти, та ще й повернення до людської подоби... Сплатити довелося половиною тіла. - коли Смерть говорила про се вона ледь-ледь стримувала сльози.

Той, що був духом похитав головою й стер її сльози. Тилом долоні він погладив її по блідій щоці, та погладив по тій, яка виглядала гнилою, однак на доторк була зовсім сухою наче кора дерева.

  - Ах, пані Смерть, навіть такою ти є прекрасна...

  - Ні... - вона захитала головою. - Тепер... я ніхто... Ритуал той був дійсно жахливим... Більше я не смерть, тепер я просто невмирущий небіжчик як і ти.

Молодик поглянув у вікно, а потім поглянув на неї.

  - Як так?

                                                                   Вона йому розповіла.

   Розповіла, як женці допомогли зібрати дрібні часточки душі до купи. Казала про те, що Сід пропонував та навіть відвів до Хроноса, аби той повернув все назад, однак Божество Часу відмовилося їй допомагати. Через це Смерті довелося вдавитися до пошуку  нелюдського мага — некроманта, що стороняться його всі, бо порушує той закони Всесвіту.

   Смерть не розуміла нащо те робить, не знала чому себе так поводить. Бо вона є Смерть і її роль в порядку речей була визначена. Однак, маг той, який духом став, і зараз знову людиною був при кожній зустрічі з нею викликав дивні чуття.

А під час дорогого ритуалу воскресіння некроманта і її потурбували.

  Завмерло все, навколо була наче водяниста густота нематеріального. Смерть, так і некромант із його помічниками бачили й чули — перед ними було Всесвітнє Божество.

                                                                Божество мовляло тоді:

   - Я той хто створив закони світу цього, той хто встановив порядок речей, а ви двоє зараз чинете дійсно страшні злочини тут.

  Щось гримнуло, ритуал та потік часу продовжився. Однак по закінченню, коли Смерть відпочила, вона дещо відчула — її величних сил більше немає, як і в некроманта, хоча їй лишили первородну магію холоду. А духа воскресити вдалось ба більше - у людській подобі.

  Тож не знаючи що робити вона вирішила просто піти до дракона й попросити його полетіти до тої таверни воскреслого в молодому тілі духа. На жаль сил в неї не було, тому мову дракона вона вже не розуміла. Але мудрий Сід знав її та розумів тому просто показав їй що вона може сідати на нього.

  - Тобто тепер ти... тепер ти не пані Смерть?

  - Більше ні... Як і ти, тепер я лише невмируща.

  Він обійняв її міцно, настільки що вони впали у ліжко в поцілунках, про які завжди мріяв дух. Нарешті за всі ці століття сварок, століття розлук, та роки милування вони були разом й могли бути поєднані.

  Ніч, що була наче мед вже пройшла та настав уже день наступний.

  Молодик стояв біля стійки та вдихав у повнії груди весняне повітря.

  - О! Що за день, що за день!

   Люди — людиська, гарпії крилаті, чорти рогаті, дворфи та ельфи веселі й п’яні, один, два, вісім, ні! Вас так тут багато!

Приходьте, заходьте!

 На перехресті, в моїй старенькій, кривенькій таверні місця вам стане і, їди із питвом, веселощів буде багацько!

   Агов! Там на кухні восьмирукий-восьмиок, друже старий, запалюй печі став золоті чайники та діставай нефритовий сервіз!

   - Добре-добре, - радісно викрикнув восьмирукий-восьмиок надягаючи ковпак, - зараз запалю і як тут зажарю!