4 У Смерті

  Шлях пролягав крізь непрохіднії гори, через ті, в яких по легендах велетні в минулому жили.

  Дух звісно знав, що то все легенди й велетні наівіть зараз там є, просто вони і є ті самі гори, що лише довго сплять, а після грому та рику, каменепаду відлуння сам зустрівся з таким.

  Звісно той велетень був спочатку злим, бо його випадково збудили, але потім згадав цього духа.

  - Де те вино, що обіцяв через сто років привезти мені? Не бачу ані великої, ані малої тут діжки! - Ричав голосно велетень, що гори тряслися.

  - Та ні, ти помилився! Пройшло лише сімдесять два роки, поглянь на той сніг, лежить він тут уже з п'ятдесят!

   Велетень задумався, потер товстими пальцями своє масивне чоло. І пригадав, що й справді пройшло лишень сімдесят два роки.

  Після дводенних балачок велетень допоміг духові в пошуках пані Смерті й піднявши малого відніс до гуркітливого вулкана з якого вже майже не летіла лава.

  У вулкані тому жив червоний дракон, котрого Сідом всі звуть. Велетень привітався, погладив дракона й розказав йому про справу із духом.

  - Ну якщо так йому се треба, - з мудрістю в очах говорив Сід, - нехай знає, що я безоплатно нічого не роблю. Плати золотом, або йди, ти дух у нас хитрющий, я знаю, бо мудрий, тож монети ти маєш, не намагайся мене обдурити як ти щойно подумав.

  Дракон пирхнув вогником й покачався на купі золота та різноманітних прикрас що платили йому всі хто просив, адже відомо що жадібні дракони сильніші від кількості їхніх багатств.

  Дух походив колом, подумав перепитав у друга велетня чи справді мудрий дракон зна про шлях до смерті. Велетень настояв що знає, бо червоний дракон Сід безкоштовно возить пані Смерть по цьому дивному світі.

  Обшукавши свої порожні кишені все ж знайшлися золотії монети, які дух підібрав коли ламія їх загубила. Дракон був прискіпливий — тримав монету в кігтях своїх, придивлявся, а згодом навіть спробував пожувати. Луска на морді дракона затріскалась, він усміхнувся.

  - Сідай на спину мою, тримайся міцно за мене, летимо ми до Смерті!

  Злякався доволі наш дух, коли дракон після взліту раптово гвинтом влетів у жерло палючого вулкана. Та дарма він переживав, бо гноми що жили у вулкані давно змінили напрямки магми. Дух бачив величні будівлі та диво-машини, що могли виводити древні й гарячі потоки туди, куди гномам це треба.

  А Сід все летів гвинтом вниз, постійно він бачив тих міцних малюків що дива будували у його вулкані, дозволяв їм тут жити, бо постійно раз в місяць привозили ті візки із дорогоцінним камінням, яке так любив червоний дракон.

  Та потім ставало все темніше й темніше. Останні будівлі й машини давно були вже позаду, та дракон летів глибше у низ, у безодню що чорнішою ставала навколо. Духу стало не по собі, простір навколо зникав, не зрозуміло було вже де верх, а де низ, де стіна, а де стеля, навколо нічого не існувало крім безодні.

  - Давно тут не був я! - крикнув дух до дракона. - Здається тут стало темніше!

  Сід не чув свого пасажира, зайнятий був політом й згадкою місця куди летіти йому.

  Знайшов він те місце, розправив свої великії крила й сповільнившись спланував у безодні. Дух обережно спустився, випадково опинився нижче за дракона, ніби на сходинку одну.

  - Ох ця чорнота цієї безодні! Нічого не зрозуміло тут, навіть не знаю я стою чи левітую?

  Дракон пирхнув.

  - Напевне що левітуєш, ти ж дух, що власне і сам міг сюди дістатися й лишитись в живих.

  - Ні ні ні, пане Дракон, звісно не міг би без вас. В цій чорноті проживають женці, котрі залюбки збирають загублені душі, котрі тут заблукають. А такого як ти вони не чіпають, бо самій пані Смерті ти допомагаєш, за що ось моє Дякую тобі.

  Дух витягнув ще одну золоту монетку, тільки ця мала срібло навколо. Звісно Сід усміхнувся й мигнув до синього духа.

  Раптово стало холодно. Дихання дракона стало видно у хмарках тепла. Навіть дух що поміж світів існує відчув як утворюються бурульки на його ефірному тілі.

  Загуркотіло.

  - Нічого собі. - говорив голос, що пронизав їх обох. - Ти кажеш дякую? Додатково платиш? Невже чомусь ти все ж таки навчився? Як бачу, ще і яскравість твоя трохи інша.

  З чорноти безодні, позаду світлого духа випливав великий готичний трон, на якому сиділа істота вся в чорнім плащі, голова чия накрита була чорним капюшоном, котрий кидав ще чорнішу, подібну до безодні, тінь на обличчя закриваючи його повністю. Трон весь був у льоді, навколо істоти вирували пари темного хладу.

  Дракон торкнувся кігтем свого пасажира, спробував того нахилити.

  - Та поклонися ти їй. - пошепки мовив до нього.

  Дух, хоч і заклякло, все ж присів на коліно й вклонився.

  Темна фігура потягнула рукою й з-за чорноти показався кістлявий палець, вказував він на дракона.

  - Сід, залиши нас. - сказав голос.

  Дракон знову поклонився й різко взлетів, зник в темряві що  над ними була.

  - О пані Смерть! - не розгубився наш дух, - Скільки ж літ ми з тобою не бачились, бачу твоя краса й мова стали ще ліпше, навіть пожадний дракон тебе поважа! - Дух підійшов трохи ближче починав світитися ліпше.

  Пані смерть встала зі свого готичного трону, зробила кілька кроків до духа. Завмерла, з-за чорноти дивилась на нього. І все ж зняла перед ним капюшон.

  - А очі твої! Сірі й чарівні, що хоч і порожні та видно живі! Бачу я, що ліпшою все ти стаєш! І хоч плащ чорноти на тобі, та бачу я наскільки прекрасними стали груди твої!

  Бліде лице смерті, молодої дівчини, злегка зарум’янилося.

  - Та що ти верзеш! - крикнула на нього й замахнулась рукою, - Будеш дівкам своїм бордельним про це все балакать! Мене тут ти знов не замовиш, бо серце моє ще пам’ятає! - вона його вдарила, і він відчув цей холодний замах що наче ножем пройшов по тілу його.