2. В нічному лісі

   По лісах, по полях хутко літає вогник блакитний, кого духом всі кличуть.

  Крізь вікна, крізь двері — не пускайте його! Бо забалакає він вас, що не зможете снити.

   Нумо, нумо лягайте всі спати, не дайте духові вас турбувати, хай летить він собі між своїх небес та землі.

  Але духові діла до сплячих не було, хотів би — пройшов би крізь зачинені двері та вікна, та не до забавок йому.

  - Шукаю я стежку в столицю! - крикнув дух до сплячої крони.

  Захиталося дерево й з гілля раптово впала змія!

  - Щ-щ-щ-щоо ти се с-с-с-серед ночі блукаєш-ш-ш-ш? - шипіла лужачи на спині змія, - Чи не злодюжка ти, що хоче забрати гніз-с-с-сдечко моє?

  - Шукаю столицю, точніше стежину до неї, бо вище цих крон літать я не умію, а в лісі оцьому заблукав я раптово.

  Змія висунула язика й мовчки шипіла. Врешті мигнула своїми прямими очима й поповзла на дерево з якого упала.

  - С-с-с-се ти йди до сусіднього древа, жива там угукає с-с-с-сусідка сова.

  Дух підлетів до дерева сусіднього, однак тиша там була, навіть хропу чути не було не те що угукання. Дух підлетів вище, почав яскраво світити, аж поки не впав, бо камінь йому на голову вдарив.

  - Що таке! Хто такий?! - гугукало в небі.

  - Таверни я дух! А ви, певно сова? Знаєте де стежина в столицю?

  Сова тріпотіла крилами в небі, а коли опустилась почала угукати й дивитись на духа своїми великими очима. Оглядала диво звіра — ходила навколо, навіть повернувшись до духа спиною дивилась на нього.

  - То се ти те безладдя, що ельфів п’янить! А коли вони ходять до лісу, спати в день мені не дають!

   Дух розвернувся і втік, але не далеко, бо на голову знову впав йому камінь, а угукання знову затріпало крилами й почало ходити навколо.

  - Не тікай коли з тобою говорять! Столиці шукаш? - питала сова дивлячись догори-дригом на гостя, - Йди ти лісом. До вогнів, що зверху мені видно.

  - Дякую вам пані сова, та літати не здатен я.

  - Йди ти лісом! - з гугуканням крикнула сова й злетіла у небо.

  Дух почав парити в слід за совою, думав що виведе з лісу, та халепа такою була:

  Прилетіла сова до великого дуба, хатинка на ньому була. З тої хатинки привідкрилася двер, з якої визирнув довгий, наче хлібу батон, ніс.

  - Це той хто ельфів спиває? - хрипло спитало сову.

  - Угу.

  - То він заблукав?

  - Угу.

  Двері закрилися, тиша настала. Дух хотів було піти собі далі, аж раптом двері розпахнулися й звідти, тримаючи в руках каструлю, вискочила відьма. Своїм казанком накрила вона духа, та дух засміявся:

  - Не піймаєте мене! Бо існування моє між світами!

  І спробував вискочити, але раптом злякався, бо вдарився об дивнії чари, що мало кому відомі були. Відьма злісно та криво засміялася.

  - Існуєш? Існуй! Та тепер ти існуєш як наша чарівна вечеря, ото подружки будуть радіти, правда сова?

  - Угу.

  Казанок раптово закрився, навіть такому світлому духу темно було в цім посуді. «Се сильні чари тут є, ото я влип!» - думалось йому. Чув він, як занесли його в дім. Чув він, як палати почала піч. Чув він злісний сміх та наспівування відьми.

  Та журився наш дух доволі недовго — вигадав план!

  - О леді прекрасна, пані лісу цього, про вашу щирість та веселість ходять легенди! Дозвольте мені вашу увагу!

  Відьма затихла, лише кидала дрова у піч.

  - Що ж це красуня така  робить в цьому темному лісі саменька, га? Чи ж то соромитесь ви інших створінь? Погано такий діамант ховати від світу!

  Почув пирхання крил за казанком, усміхався. Щось дзьобнуло по чугунній посудині, дух раптово затрясся.

  - Угу, балакай балакай, та знай — вона не сама! В неї є я — сова, та чудова змія, також іноді заходять до неї подружки з болота та гір!

  - Звісно звісно, - весело продовжував дух, - Пара тварин та далекі родичі — ото весела компанія! Однак, прекрасна пані принцесо, хочеться більшого вам? Ви ж всетаки жінка та ще й чудова господиня. Хочеться вам когось, хто би вас... Кохав?

  Відьма раптово стихла, навіть злісна сова не знала що тут угукати.

  - То приходьте за тиждень до моєї таверни! Мені якраз потрібна така файна наливайка як ви!

  - Ах ти дух погенецький! Ельфійський спивайло! Чортів дратівник! Згори ти в пічці моїй, не треба мені цих твоїх думок!

  І кинула обурена відьма до пічки його, разом з казанком. Дух вже запанікував починав відчувати полум’я пекучий язик, але раптом згадав — що духом він є, і вилетів в димар, звідки бачив столиці вогні.

  - О! Он вона в якій стороні, значить підем туди!

  Знову по лісі світило вогником синім, й не давало спати живому всьому, але також спати лісові не давало кричання відьми, яка втратила таку рідкість як духа.