9

Білявка вирішила брати приклад з чоловіка та не говорити дорогою. Кивнула йому для годиться та відвернулась до вікна. Їм обом потрібно трохи часу, щоб втихомирити емоції та підібрати правильні слова. Особливо їй.

Мар’яна не очікувала, що вже в перший день по приїзду в село проживе таку бурю емоцій. Глибоко заховані спогади знову виринули на поверхню та розбурхали серце. А зустріч з Олегом ще більше роз’ятрила рани. Вона відчувала себе збитою з пантелику. Вже й не знала чи принесли їй радість зміни у житті колишнього чи навпаки — сум.

Якось надто складно все стало.

 З одного боку все склалось більш ніж добре – вона щасливо заміжня, а він одружений з іншою. Але ж колись саме вона тремтіла більше, ніж наляканий мисливцями заєць та втекла від негараздів сімейного життя. А інша не побоялась проблем та повернула його до життя. Інша. Не вона.

Мар’яна повернула голову та глянула на зосереджене обличчя Матвія. За час, що вони разом, вона ще жодного разу не пошкодувала про даний йому, а заразом і собі шанс. То чи варто сумніватись зараз у правильності прийнятого давним-давно рішення? Чи варто мордувати себе думками?

Минуле має залишатись в минулому. Не можна дозволяти йому псувати теперішнє.

Не зронивши жодного слова пара дісталась до сільського ставу, де полюбляли рибалити не тільки місцеві, а й усі кому подобалось проводити час із вудкою у тіні розлогих верб. Молодь також не оминала цього місця – чиста вода та висипаний піском берег наче магніт притягували до себе охочих покупатись.

— Не мовчи, Матвію. – повернулась до нього жінка – Я ж бачу, що тобі щось спокою не дає. Це засмучує і мене, і тебе. Не тримай все в собі. Які переживання забрали твій спокій?

Матвій зітхнув, опустивши голову додолу. Дружина швидко розкусила його. Бували моменти, що всі його намагання приховати емоції були марними, бо вона наче відчувала його. Не завжди, звісно, але в моменти найбільшого суму вона з точністю снайпера потрапляла в ціль і жодного разу не припускалась помилки. Тому й зараз приховувати було нічого – дружина не сліпе кошеня й усе бачить.

— Твій колишній. Це мене турбує.Та яке там турбує! Це бісить мене. Чуєш? Бісить мене і він, і доброта твоя. І сюсюкання оце ваше! – не втримавши в собі емоцій, обурився він.

— Сюсюкання? Ти у своє розумі чи ревнуєш настільки, що геть його розгубив? У Олега дитина захворіла. А я просто підтримала людину, як би підтримала будь-кого іншого. – із твердим переконанням у власній правоті жінка запевнила його. Ба більше – вона й не розуміла його обурення, адже воно здавалось їй просто смішним.

— Може й не у своєму. Хай так! Але це не змінює того, як ви дивились один на одного.  Не було б нікого навкруги — вже б поцілувались. Може б втішила його у ліжку, га? Бідненького такого. Чи я сліпий вже?

— Дурень ти. – тільки й відповіла вона йому та вибралась із машини, гучно хлопнувши дверцятами наостанок. 

Мар’яна починала шкодувати, що затіяла цю розмову, адже спокійною вона вже й так не вийшла. І не буде такою, поки вони обоє не втихомирять емоції та не увімкнуть голову.

— Гаразд, я дурень, визнаю. — пролунало за її спиною хвилин через десять тихе зітхання. — Ревную, так. Боюся тебе втратити розумієш? Боюся, що ти любиш його. Все ще. Боюся, що побачиш яким він став і повернешся до нього.

Вона не знала чи плакати їй чи сміятись з такого одкровення. Але разом із цим вже відпала необхідність вдавати, що розглядає водяну гладь.  Мар’я зробила глибокий вдих та повернулась до чоловіка обличчям.

— Гадаєш таке можливо? Щоб я повернулася до нього? Хіба не пам'ятаєш чому я тікала від нього? Хіба я зможу забути це? Зможу пробачити?

— Він змінився.

— Я теж. – не втрималась від нагадування білявка. У неї на кінчику язика вже вертілося кілька колючих словечок, але вимовши їх – вийде тільки ще більше розпалити конфлікт. Тому тихо зітхнувши, вона прогнала зі свого язика всі гостроти та видала те, що відчувала насправді, те, що мало б допомогти погасити конфлікт. — Він — моє минуле. Разом з ним я побачила чимало — і радість, і сум. Зазнала болю. Любила. А сьогодні... Сьогодні виявилась не готовою до зустрічі, яку чекала і яку боялась ще більше. Пригадала все — що хотіла згадувати й те, що хотіла назавжди забути. Але ось це ось, – підняла догори руку з обручкою на пальці, — не якась там пластмаса чи біжутерія за десять гривень. Це моя клятва тобі — любити, підтримувати, бути завжди разом. Так, щоб до старості. І якщо ти боїшся, що я її порушу, то можеш забрати її назад. Доводити щось не буду. Я ж не прошу багато. Прошу розуміння тільки. Мені важко. Зрозумій!

У Матвія аж мову відняло від несподіванки.  Це вже не перша їх сварка, але щоб аж так – вперше. Ніколи ще вони не говорили про розлучення так прямо. раніше навіть натяків на це не було. І до цієї секунди він щиро вірив, що так буде завжди.

Але зараз кохана висловилась чітко, хай і дуже емоційно. Та це ще нічого в порівнянні з тим, що крапка в розмові не поставлена. Вони так і не порозумілися. І якщо цього не виправити, то наслідки не потішать його.

Мар’я не могла більше просто стояти та чекати на його реакцію, бо знала що може ще більше наговорити. І про наступні слова вона може пошкодувати. Тому й пішла до берега, присіла на зеленій травичці та закрила очі. Потрібно розслабитись, вдихнути на повні груди та видихнути. Щоб весь негатив пішов з думок, з душі. А він хай обдумає її слова.

Він таки обдумав її слова. Зрозумів, що не може дозволити їх стосункам стати жертвою його страхів. Назбирав у букет маків та волошок та пішов до дружини миритись. Присів поруч із нею, поклав поруч квіти та тихо так зітхнув.

- Пробач дурню. Погарячкував. Я ж ревную не тому що не довіряю, а тому, що ти прекрасна жінка на яку усі чоловіки звертають увагу. Я боюся втрати тебе і ці страхи ожили сьогодні. Але більше їх підгодовувати не буду. Мар’янко, я дуже люблю тебе.

- І я тебе люблю. – посміхнулась вона, притискаючи до себе букетик.