6

Через лінзи окулярів, Дмитро споглядав на знайомі краєвиди. З цієї сторони, нічого не видавалося підозрілим. Пуща мовчала. Королівни та свита, видавалися тепер звичайними вільхами, які колисав вітер.

— Невже запізно?

Лис невдоволено закрутився у повітрі. Він вказував на невеличку прогалину, яка розкинулася між коріннями, наче двері в інший світ. Дмитро на секунду замʼявся. Його думки, посіяли ноти сумніву.

— То це твій таємний хід? Лисяча нора? А що як я не зможу? А що, як знову заклякну на місці? А навіть, якщо дістанемося туди, що я зможу зробити?

Лис, усім своїм єством виказував нетерплячість. Він огорнув Дмитра своїм туманним тілом, а подихом вітру, шубовснув по штанах.

— Ну звісно! — викрикнув Дмитро, дивлячись на пачку сірників, які вилетіли з кишені, — можемо відвернути їхню увагу, підпаливши щось неподалік, а потім непомітно прослизнути та визволити Мілу!

З нечіткого виразу обличчя лиса, було зрозуміло, що він мав інший план. Він просто змахнув хвостом, запрошуючи Дмитра з собою у розщелину.

Кожен крок видавав його присутність. Пожовкле осіннє листя, наче королівські наряди, спочивали під ногами. Дмитро відчував, як серце стукає в грудях, але страх, що раніше зупиняв його на місці, цього разу став тьмяніти перед рішучістю: він прийшов не як спостерігач, а як порятунок.

Лис повернувся. "Він знайшов її! Веди, веди до неї!".

Міла сиділа, сплетена коренями як у вирі: тонкі пасма залишивши слід, оплітали зап'ястя, обвивали талію, злегка притискаючи до стовбура. Вони не були грубими ланцюгами, а живими нитками, що пульсували повільно, немов дихали разом з вільхою. Її волосся стирчало, немов мереживо моху, очі — напівзаплющені, але як тільки вона помітила Дмитра, вони миттю розплющилися й загорілися знайомим теплом. Теплом, яке згасало, щоб потім знову палати раз на рік, приваблюючи необережних подорожніх.

— Міло… — Дмитро не знайшов кращих слів. Його голос здригнувся, але не зламався.

"Що ж робити?" Корені ніяк не піддавалися. Здавалося, вони зроблені з бетону. Подув вітру змусив його відступити. Лис дав про себе знати. Він залишив свій сріблястий слід навколо хмизу та сухого листя, котра лежало неподалік.

"Чого він хоче?"

Ще один оберт.

"Не розумію!" Дмитро, побачивши напівживу Мілу, відмовлявся тверезо аналізувати ситуацію.

Лис вже не приховував свого невдоволення. Дурне дитисько, не розуміло простих речей. Швидким рухом, подувом вітру, він змусив сірники випасти з його кишені.

"Точно! Сухе листя! Наш відволікаючий маневр!"

Дмитро в поспіху дістав сірника. Запал... Не вийшло... Ще один... Занадто сильно притиснув... Ще раз! Іскра! Вдалося! У тремтячих руках, Вадим недбало тримав запаленого сірника. Лис нетерпляче змахнув хвостом, створивши повітряний вихор. Він переніс вогонь з ледь тліючого сірника на пожовкле листя, утворивши тим самим невелике вогнище. Дмитро зойкнув, від пекучої хвилі, які повстала перед ним. "А що як вогонь перекинеться на Мілу?"

— Гей! Ти що надумав! — Дмитро не стримував голосу.

Лис, здається не слухав його. Помахами свого сріблястого хвоста, він розганяв вогонь ще дужче, поки вдалині, не почувся скрип старої деревини...

— Хто посмів? — почувся знайомий грізний голос, який розлився за горизонт.

Пуща почала прокидатися... Королівни загомоніли у страху, дивлячись на свого єдиного ворога - дике, неприручене полумʼя.

Лис не відступав. Своїми неприродніми рухами, він намагався ще більше роздмухати вогнище.

— Перестань! — відчайдушно викрикував Дмитро.

Лис не перестав витанцьовувати свій химерний танок. Здавалося він віддався на поталу своєму звірячому началу і не чув нікого навкруги.

Вже за мить, гнівна постава короля наближалася до них. Дмитро ніяк не очікував, що така громіздка деревина, зможе переміщуватися небувало швидко.

— Ти... Ні... Ви двоє... разом... Я ж поховав тебе... не може бути... — король немов завмер, коли побачив лиса разом з Дмитром.

Лис, не марнуючи ані секунди, тільки побачивши короля, підскочив на місці, змахнувши зі всієї сили своїм сріблясто-туманним хвостом. Вогонь, який до цього часу лишень набирав сили, і з наступним помахом, перекинувся на велетенську вільху...

— Мій улюблений вогник... — застогнав король, покритий диким вогнем.

Коріння навколо Міли слабшало. Король верещав своїм неземним басом, котрий травмував вушні перетинки, нездарно воюючи з диким вогнем. "Я впіймав... Вона в моїх руках. Тепер потрібно вшиватися звідси!".

Вогонь почав перекидатися на інші дерева. Королівни шипіли від болю. Свита та охоронці розмахували своїм гіллям, в надії скинути болюче полумʼя. Дмитро опинився в пастці. "Куди втікати? Мені потрібно повернутися до тієї ущелини між корінням". Тепер він, тягнув свою подругу через епізоди безумства. Охоплені вогнем вільхи, бігли, наче люди, перебираючи своїм корінням, та намагаючись скинути з себе вогонь. Навколо повстала справжня вакханалія. Дмитро інстинктивно почав повертатися до того місця, до лисячої нори, в надії, що прохід працює в дві сторони. "Лис мав би подбати про відхід". Міла судорожно билася в конвульсіях. Здавалося, що як тільки корені пустили свою хватку, вона почала відчувати нездужання. На його руках вона почала кашляти.

"Чи не тому, лис спішив увесь цей час?" — промайнуло в нього в голові. "Вона... стала частиною... пущі?"

Лихі темні думки заполонили його в цей момент. Його місія провалилася, а сам він, споглядаючи на вмираючу на його руках Мілу, споглядав, як вогонь пожирає залишки пущі. Гидячий запах паленого дерева, пронизав простір. Дмитро заціпенів, тримаючи на своїх колінах ледь живу подругу... Ще декілька кроків... Ось вона! Нора! Дмитро вдихнув на всі легені, в намірі зробити останній ривок.

"Цок..Цок...Цок". Знайомі звуки, котрі пускали серце до пʼят. За крок до лисячої нори, посеред хаосу і диму від пожежі, вірне своєму сюзерену пугало, переслідувало втікачів. Дмитро знову відчув знайомі, стискаючі тіло і душу кістяні окови.