5

— Знову ти!

Дмитро споглядав на лиса, котрий виблискував під місяцем.

— Це ти нас намагався врятувати, так? Це ти прикликав ті дерева?

Він плакав. Сидів на сирій землі, підігнувши під себе коліна. Його очі налилися червоним кольором, з яких раз за разом спадали дитячі сльози. Туманний лис, на знак згоди, зробив оберт навколо себе. Дмитро ледь бачив його обриси. Без окулярів, він не надіявся дійти навіть сюди, де туман, неначе відкрив дорогу додому. Пугало принесло його. Жбурнуло на землю та як ні в чому не бувало, пошкутильгало назад у прірву ночі.

— Міла залишилася там... Я боягуз!!! Я клятий боягуз!!!

Дмитро зібрав долоні в кулак та гамселив ними сиру землю захлинаючись слізьми ще більше.

— Вона тягнула мене, неначе непотрібний вантаж... Якби не я... вона б врятувалася...

Лис не давав Дмитру спокою. Після кожного його хлюпотіння, він підстрибував на місці, немов бажаючи привернути увагу.

— І здалися мені ті трикляті вогники? Зараз би лежав у своєму теплому ліжку...

Лис не відступав. Він показово відбіг від Дмитра, та обернувся, наче запрошуючи з собою

— Чого тобі?

Він ще дужче затупотів по землі та дмухнув на Дмитра частинкою свого туману.

— Йти за тобою? Це ще одна пастка?

Лис здається втрачав терпіння. Він почав крутитися навколо, тим самим збурюючи туман, з якого сам був зітканий. Вже за мить, перед Дмитром повстала молочно-туманна постать Міли.

— Це... Вона...Ти знаєш як її врятувати?

Після цих слів, лис моментально чкурнув в гущу лісу.

— Зачекай! — зпохватився Дмитро.

Слідуючи за лисом, він вибіг на невеличку галявину.

— Ось ти де! А це що?

Перед ним повстала могила... надгробок був овіяний туманом. Нічого такого, щоб можна було прочитати. Лис почав гребти, своїми прозорими лапами по землі, котра виступала з сирої могили.

— Ти хочеш, щоб я там копирсався?

На підтвердження, лис тільки почав швидше рухатися.

— Ну, не знаю... Якщо це допоможе врятувати Мілу...

Дмитро, бачачи перед собою тільки розмаїття нечітких обрисів, незграбно почав розгрібати землю. Раптово, його пальці нащупали щось тверде.

— Це... мої окуляри? Але як?

Лиса не влаштувала ця знахідка, а тому його рухи вказували на продовження пошуків. Дмитро швидко витер окуляри, як тільки зміг. Щойно надягнувши їх, він відчув, знайомий відбиток на переносиці та вухах.

— Це дійсно мої. Як вони тут опинилися?

Покопирсавшись в землі ще трохи, він знайшов сірники, які прокинув після набігу дубів. Після цієї знахідки лис, задав новий напрямок.

— Ти думаєш її можна врятувати?

Відповіді не послідувало, а відтак Дмитро, довірившись туманному створінню, схожому на лиса, в порятунку своєї подруги, яка врятувала його.

Коли вони покинули галявину, а магія лиса зійшла нанівець, біло-молочна фарба, почала линяти, відкриваючи світу правдивий зміст. Якби Дмитро повернувся в цей момент, він би зміг прочитати своє імʼя та прізвище на надгробку...