4

— Вітаю мої любі гості! Вітаю на моєму святі! Мій слуга розповів про певні пригоди, які вас спіткали на шляху, але то пусте. Ми вільхи, особливі. Ті дубища ніколи не збагнуть нашої тонкої натури, а тому й ненавидять нас. При кожній слушній нагоді лізуть битися.

Від побаченого і почутого Міла сама ледь не заклякла. Величезних розмірів дерево з чітко вирізьбленими рисами обличчя, котре віддалено нагадувало людське, схилилося над ними. "Воно говорить. Це і є той Лісовий Король?" Його стовбур та розлоге гілля сильно виділялося своїми розмірами на тлі інших дерев, котрі були тут присутні.

— Відпустіть нас... — почувся тихий, жалісливий хлопчачий голос. — Відпустіть нас додому, ми всього-на-всього діти.

Міла, втупилася в Дмитра прискіпливим поглядом. "Ну нарешті. Він повернувся до тями".

— Явитися сюди, без данини, із запізненням і ще чогось вимагати?!

Королівський голос рознісся міцним ехом по горизонті. Уся прислуга, котра оточувала короля невеликим півколом, в мить спохватилася. Їхнє густе гілля оповило горизонт, затуляючи навіть місяць. Вони знали яким грізним він буває у своїй злості.

— Його забрали ваші вороги! — вигукнула Міла.

Вона одразу збагнула, що йдеться про гарбуза з вирізом.

— Ваша ласка, що так сталося, — пробурмотів він та ще дужче нахилився до них.

Здавалося, що неприродно вигнутий стовбур от-от трісне. Цього разу, Міла розгледіла на його голові корону, так само чітко і майстерно вирізьблену в дереві.

Вогники. Міла помітила, мляво тліючі вогники. Вони хаотично розкинулися по пущі, ледь-ледь кидаючи тьмяне світло. "Це ж вони! Це мої вогники! Здалека вони виглядали такими яскравими!"

— Ми всього-на-всього діти, — знову проблеяв зарюмсаний Дмитро.

— Діти... Діти... Як же я вас можу відпустити, коли ви самі вирішили прийти у цю ніч у мої володіння?

— Діти...Діти... — Рознеслися голоси інших дерев по окрузі, — діти люблять ігри!

— Так, заграймо з ними! — почулося з іншого кінця.

— Заграймо, заграймо! — гомоніла ціла пуща.

Король підвівся. Озирнувся навколо. Важким рухом він підняв своє гілля і вітер перестав розносити шепотіння.

— Мої королівни та слуги бажають гри! Чи ж не мудрим я буду володарем, якщо не дослухаюся до них? Тоді вирішено! Ваша доля тепер у ваших людських руках! Три спроби і не більше!

Здавалося, що король, неначе набирає повітря, щоб почати. "Що за гра? В чому її правила. Які три спроби? Він же нічого не пояснив!".

Де місяць світить одноокий,

Де між полями вʼється тінь.

Він нахилився до них, простягаючи при цьому свої гілля-руки, так немов очікуючи продовження.

Міла не одразу второпала. Вона промовляла собі ці слова знову і знову, намагаючись вловити суть.

— Відповідайте, — шепотіла пуща.

"А що як?"

Там лис блукає одинокий

Та зорі... світять в далечінь.

— Прекрасно! Неочікувано і прекрасно! — король відхилився назад, а його гілля затріпотіло листям, — ще одна! Ще одна!

Вільха шепоче у тиші вечоровій,
Тремтить роса на травах запашних.

Сама не знаючи як, але відповідь вже була готова.

Пливе туман над річкою казковий —
І світ заснув в обіймах чарівних.

— Чудово! Чудово! Неймовірно!

Його грізний голос неймовірним чином перетворився на лагідний та вишуканий.

— Ще раз! Останній раз! Благаю! Я не чув, щоб хтось так співав, здається цілу вічність! Тепер ти! Ти починаєш!

Міла помітно нервувала. "Якщо не завалю третій вірш, то він нас скоріш за все відпустить".

За порогом ночі

Світять очі дівочі

— Ні! Ні! — запротестував король. — Я маю продовжити. Не так! Не так! Ще раз!

Його голос гримів так, що Дмитро, який лиш хлюпав носом збоку, аж підскочив з переляку. Очі швидко заворушилися. Міла зі всіх сил, не втрачаючи зосередження намагалася знайти вихід з ситуації. Вона на мить перехопила подих, закрила очі, а слова вже самі вишикувалися перед нею, наче шикувалися на танок.

Туман стелиться між дерев,

Шепоче казку вітер мрій,

Відповідь не забарилася.

І вийшов з тіні, гордовитий,

Могутній Король Лісовий.

— Ти знала! Ти спеціально так підвела! Чудово! Чудово!

Пуща загомоніла. Шепіт та пересмішки розносились вітром. Міла вже підсвідомо зрозуміла, що король та його свита в захваті. З опроміненою посмішкою, вона штовхнула Дмитра ліктем, щоб підбадьорити.

— Нам здається вдалося, — прошепотіла вона не відриваючи погляду від короля.

Її товариш лиш зашморгнув носом у відповідь.

— Три... Лишень три... І де тут мудрість... — застогнав король, — ніхто мені за довгі роки не приносив такої втіхи.

Його свита зашуміла своїм зловтішним шепотом, погоджуючись зі своїм володарем.

— Це значить, що ми вільні? — Викрикнула Міла.

— Вільні? — Король знову похилився до них. — Чи щось у цьому світі є вільне? Навіть я, король, закутий коренями зі своєю свитою, а вони зі мною! Ми єдине ціле.

Вогні, котрі здавалося дотлівали покинутими вуглинками, враз спалахнули осліплюючим блиском. Король не брехав. Міла помітила, як його корені перепліталися з рештою вільх з пущі.

— Вітаю тебе! Ти перемогла! А в нагороду ти будеш моїм улюбленим вогником!

— Що-о-о?

Не встигла Міла оговтатись від почутого, як один з коренів вхопив її та потягнув всередину.

— А цього, — король пильно глянув в очі Дмитрові, — викинь за межами моїх володінь. Його спів мовчазливий. Від нього немає пожитку.

Пугало, яке увесь цей час спостерігало за тим, що відбувається з тіні, окутало Дмитра своїми кістяками та понесло геть.