3

Кістяний візок гнувся й скрипів під вагою нічного повітря, коли Міла й Дмитро їхали ним, ніби вирвані з якоїсь похмурої іграшки.

— Ліс, поле, поле, ліс — виразним тоном проголосило опудало, — ось і вся дорога.

— Випусти нас! Чуєш? — прогриміла Міла, — Куди ти нас везеш?

— До короля! Він вирішує!

— До якого такого короля? Випусти нас, чуєш?

Відповіді не послідувало.

— Агов! Я до кого говорю?

Вона відчула ще одну присутність ще до того, як змогла роздивитися її — повітря навколо візка ніби ущільнилося, легкий холод проковзнув по щоках і змусив гарбузове світло тремтіти. Частинка туману, котрий давно вже зник за обрієм, здається заблукала і рухалася з неймовірною швидкістю, виблискуючи на фоні місяця. Враз, сріблясте полотно набуло форми, в якій проглядалися звірячі форми. "Вовк" — промайнуло в голові у Міли. Ні, воно завелике як для вовка. Тоді що? Вже за мить частинка туману, оминувши віз, вигинаючись змійкою подалася в сторону лісу.

— Х-м-м-м, — бурмотало про себе опудало, — Шкідники....

Від його пильного погляду, важко було щось приховати.

— Ей, Дмитро! — покликала Міла свого товариша, — прокидайся вже. Дмитро!

Тупіт. Раптово, зі сторони лісу роздався гомінкий звук. Невидимий серпанок ночі, почали прорізати темні фігури, які ледь-ледь ворушилися вдалині. "Вони з лісу вийшли?" — пролунало у неї в голові. Вона не була впевнена що саме вона побачила. Під місячним сяйвом, вона розгледіла тільки невиразні фігури, які переливалися з темрявою вдалині.. Тупіт пришвидшився і почав густішати. Він тряс не тільки землю, а й долинав до усіх усюд і здавалося, що небеса зараз розколються та спадуть дрібними уламками на землю.

— Гей ти! Гарбузоголовий! Це ще що таке? — Міла не церемонилася з іменами.

— Ой, недобре. Шкідники... Шкідники, — обізвалося пугало у своїй меланхолічній манері, — дуб і вільха - не до добра.

Тіні наближалися все ближче. Міла нервово намагалася дотягнутися до Дмитра, все ще був занурений у свої невідомі роздуми.

— Дмитро! Прокидайся вже, щоб тебе!

Тупіт заглушив її слова. Він лунав вже неподалік. Невиразні тіні потрохи почали набирати форми. Ще мить і вони вже будуть тут!

Пугало щось викрикнуло на своїй "соломʼяній" мові і віз-вʼязниця на ходу почала видозмінюватися. Кістяні грати та ребра відкрилися і випросталися, неначе списи, і вже стирчали гострими кінцями в сторону загрози. Міла відчула волю. Її спину, вже не нічого не тримало. Те, що не давало їй рухатися, зараз же, випросталося на її захист. Від цих коливань, вона ледь не злетіла з возу, вхопившись в останній момент за каркас. "Це наш шанс" — промайнуло в голові. Потрібно тільки витягнути Дмитра.

Перший удар прийшовся по передній частині. Кістки захрустіли від титанічної сили. Міла викрикнула та підняла погляд догори, щоб побачили, як велетенський дуб, замахнувшись своєю кремезною гілкою, готує наступний удар.

— Стережись!!!

Вона враз кинулася до Дмитра. Її руки більше не тряслися від переляку. Приплив адреналіну дав їй сили вчепитися у свого горе-товариша та силою інерції виштовхати його у щойно утворену прогалину. Удар. За ним ще один і ще один. Десятки ожилих дерев-перевертнів гамселили їхню кістяну вʼязницю, не шкодуючи власних сил. Деревина впивалася в гострі кістяки, різала старі висохлі гілки, але удари не припинялися. Міла тягнула за собою Дмитра по землі. Білий клубок туману, промайнув під майже розтрощеним візком та враз постав перед їхнім поглядом.

— Це ж він! Це той вовк! — Міла усвідомила це в долі секунди. — "Хоча ні, він більше схожий на лиса!"

Туманний лис зробив перед ними танок-оберт і змахнув своїм сріблястим хвостом, неначе запрошуючи їх за собою.

Дмитро не подавав знаків притомності. Міла, зціпивши зуби, намагалася тягнути його якнайшвидше, але з кожним таким ривком, сили покидали її. Враз, краєм ока, вона помітила, як щось летить прямо на них. Лис миттю кинувся догори і своїм білим силуетом оповився навколо летючого предмета, тим самим змінюючи його траєкторію. Розрізаний стовбур дерева, приземлився неподалік від них. Вона тривожно поглянула назад, туди де відбувалася битва і з жалем для себе усвідомила, що ряди могутніх дубів-перевертнів порідшали. Це були її визволителі, але підсвідомо вона розуміла, що попадись вона їм на очі, нічого доброго з того б не вийшло. Пугало немов збісилося. Воно крутилося по полю неначе дзига, виставивши свої гострі кістяки в сторони. Дерева падали одне за одним, піддаючись надзвичайно гострим лезам. Лис запротестував. Він зʼїжився і почав усіма рухами які знав, привертати увагу Міли. "Скоріше!" — промовляло його тіло. "Не гаймо часу!" — його хвіст прорізував серпанок ночі.

Затихло. Серце невпинно вистукувало, немов відраховуючи ті мізерні секунди, котрі їм залишилися. Міла ледь встигла спохватитися, як відчула на собі знайомі окови. Дивні, довжелезні кістяки, котрі прийшли на зміну лезам і знову оповили її тіло. Інша рука-кістяк моментально потягнулася за лисом, але той вислизнув одним стрибком та моментально рвонув у далечінь. Було тільки видно, як місяць переливається на його туманній фігурі. Не розчарувавшись, пугало взяло іншою рукою Дмитра підняло догори обох дітей та почало відбивати своє "цок" далі по узбіччю.

— До короля! Запізнюватись не можна! — прохрипіло воно, так наче нічого не сталося.

Міла, підстрибуючи враз з кожним стрибком, дивилася догори ногами на залишки битви. Потім перевела стрибаючий погляд на Дмитра.

— Холера, — вилаялась вона, — він загубив свої окуляри та сірники.