2

— Що це? — прошепотіла Міла, впавши на коліна та стискаючи гарбуза так, що пальці побіліли. Її голос дрібно тремтів, хоч вона й намагалася бути сміливою.

— Це просто... Страшило... Воно говорить... — почав Дмитро, але не встиг закінчити і лише притиснув долоні до вуха, ніби хотів заглушити те, що чує.

- Ласкаво просимо на День усіх мертвих, — промовило опудало, і слова були одночасно святковими і небезпечними. — Хто йде за вогниками - володар вечора. Хто несе світло - знайде місце за столом.

— Біжимо! — прошепотіла Міла, і ця команда була більше актом самозахисту, ніж рішучості. Вона вирвала Дмитра зі стану паралічу. Вони піднялися одночасно, гарбуз ковзнув з її рук і покотився по ґрунту. Поле ніби проковтнуло їх; туман завернувся довкола ніг, поглинув запахи, голоси і навіть їхні кроки.

— Чому він не закінчується? — знесилено видала Міла.

— Ще трохи, я, здається чув свист потяга! Ми вже біля переїзду!

Діти вибігли стрімголов з молочних обіймів туману. Не озираючись довкола, вони впали на землю, жадібно ковтаючи зимне повітря. Серце, відбиваючи свої швидкі такти, немов вистрибувало з грудей.

Запах. Знайомий запах паленої соломи. По Дмитру знову пройшли морозні дрижаки. Він насторожено подивився на Мілу, котра звалилася біля покинутого ними гарбуза та ліхтарика.

— Якого біса.... — вирвалося з дитячих вуст.

— Ласкаво просимо назад, — мовило опудало, і голос його був вже іншим: не просто дзвінкий, а привітний і неспішний, ніби чекало на повернення.

Опудало зрушилося з палки. Солома зашурхотіла, і з-під його плаща, з-під тієї грубої осикової кори, витяглися тонкі, як гілки, руки — вони не були дерев'яні: сухі кісточки звисали на своїх суглобах, і з кожного руху сипався мікроскопічний дощ з обрізків соломи. Однією такою рукою воно торкнулося плеча Дмитра, і той відскочив, ніби отримав удар холодом.

— Не чіпай... — примовив він, голос у нього підскакував, а руки були скуті у новому приливі страху.

Земля перед ними розтягнулася, і з неї, немов вирісши з коріння, показався віз. Кістяний каркас блищав у місячному світлі: боки були з дворядних ребер, сидіння зіткане з тонких лопаток, колеса — з великих круглих тазів, що при кожному прокручуванні видавали скреготливо-дзвінкий звук, мов старі замки. Візок не мав, а ні погонича, а ні того, хто би тягнув його.

— До Лісового Короля, — вигукнуло воно голосом, що тепер здавався лагідним, але в його лагідності стелився холод.

З цими словами, те що слугувало страшилу за руки, неприродно розтягнулося та миттю огорнулося навколо кволих тіл. Кістляві обійми боляче придушили їхні ребра. Дмитро ледь встиг видати стогін, як руки-кістки почали зворотній біг. Вони потрапили до воза, і його задні двері різко та з кістяним скрипом закляпнулися за ними.

— Не забудьте свої дари! — Пугало у своїй страхітливо-ввічливій манері, втиснуло покинутого гарбуза, через прогалину зверху возу.