1

— А мені бабуся розповідала, що після опівночі не можна виходити на вулицю.

— Це ще чого? — Відізвався дитячий голос.

— Бо тоді всяка нечисть гуляє.

— Якщо боїшся, можеш не йти.

— Ну не знаю, ми ж наче домовилися.

— Тоді не відволікайся. Дивись, ось там, бачиш? Ось ті дивні вогні. Це те що я бачила минулого року!

Дмитро несміливо визирнув з-за спини своєї напарниці. Він протер свої окуляри, які запотіли від різкої зміни температури і подивився у той бік, куди Міла спрямувала свій ліхтарик.

— Мгм, - він шморгнув носом, — бачу. Можливо не потрібно так світити у їхню сторону, ще помітять.

Вона кинула на нього уїдливий погляд.

— Помітять чи ні, а цього року я туди таки дістануся, — у її голосі дзвеніла дитяча впевненість та цікавість. Та ліхтарик вона все ж вимкнула.

Якби хтось проходив повз, то зустрів би досить неординарну ситуацію. У цей прохолодний вечір 31 жовтня, двоє дітлахів шкільного віку, закутані у кілька шарів осіннього одягу, чимчикували від своїх домівок під містом, у бік поля. Місяць освічував їм шлях, а трохи підмерзла від холоду земля, дозволяла вільно крокувати, без додаткових зусиль.

— А навіщо ми туди пхаємося у цю холодригу, якщо ти там була? — Дмитро приставив свої долоні до губ та пустив трохи теплого повітря в долоні.

— Я була там з-за дня, довбню! І там було пусто. Нічогісінько там не було, розумієш? Пустка, така як оця!

— Ага, — він знову шморгнув носом, — а навіщо тоді ми тягаємо це з собою?

Дмитро вказав на гарбуза, вирізаною химерною посмішкою за Гелловінським стилем, котрого Міла несла увесь цей час в руках.

— У мене є певні здогади, але якщо ти і далі так хлюпатимеш, то нічого не дізнаєшся, зрозуміло?

Перейшовши поле, вони наблизилися до переїзду, один кінець якого, який прямував у сторону міста. Дерев'яні шпали під ногами дзвеніли. Місяць ховався за важкою хмарою, і ніч розставляла на полі довгі тіні, як пальці старого крикуна.

— Глянь на ці шпали, — Дмитро пригнув голову, — здається, наче хтось не ходив сюди вже вічність.

Вони переступили через перший рейковий проміжок. Кожен звук — шарудіння куртки, важкий подих — загострювався в цій порожнечі. За переїздом поле ставало рівною сірою поверхнею; туман, мов хустка, почав стелитися низько над землею.

— Ти бачила, щоб за переїздом був туман? — раптово зауважив Дмитро.

— Ні, у цій темряві взагалі мало що видно.

— Дивно це якось...

— Не починай! — її голос випромінював спертість та рішучість одночасно, — Якщо хочеш повернутися - так і зроби! Я сама дізнаюсь, що то за вогні! І сама підпалю свічку у гарбузі!

— То ти думаєш, що там, на тому полі, розкинулося десятки таких гарбузів?

— Ну а як інакше, гарбузова ти голово? Якщо вони зʼявляються тільки сьогодні, у ніч на Гелловін, то інакшого пояснення і бути не може!

— А-а-а, — застогнав Дмитро, — ну якщо так, то ходімо. То ми, виходить доєднаємося до якогось гелловінсько-гарбузового шабашу?

— Ха, можливо і так.

— То що, йдемо?

— Повертайтесь, — лунав чийсь голос, то розчиняючись у тумані, то долаючи метр за метром, — після опівночі... тут... небез....

— Ти це чула? — заціпенів на місці Дмитро.

— Чула що? Ти знову починаєш?

Дмитро завмер. Йому здалося, що голос чути крізь скло окулярів, крізь тканину шарфа. Він повернувся до Міли, її плечі тремтіли, чи то від холоду, чи то від страху, але в очах горіло те саме вперте полум'я, що й раніше.

— Туману ніколи не бачив? У цю пору він майже кожного ранку по дорозі до школи.

— Я чув якийсь голос. Там щось є! — Він уже не приховував свого страху.

— То скоріш за все такі ж ловці вогнів, як і ми. А знаєш що? — Її тон різко перемінився, — Чому це я сама повинна таскати цього гарбуза? Ось, тримай.

З цими словами Міла всадила гарбуза у руки Дмитра, так щоб він втратив рівновагу, а сама швидким стрибком опинилася у нього за плечима. Вона впʼялася своїми міцними руками у його плечі та заштовхала його у саму гущу. Дмитро був настільки наляканий, що не здатен був промовити, а ні слова. Страх скував усі його сили настільки, що на пручання вже не залишилося ані краплі.

— Чек....ай..... Що.....ти.....иш.

— Ось так це робиться!

Коли все закінчилося, Міла з тріумфальною міною забрала гарбуза у нього з рук.

— Боягузи не достойні того, щоб запалювали свічки, — презирливо фиркнула вона, — от бачиш. Не такий цей туман і страшний з іншого боку.

— Чекай, я щось чую!

Дмитро все ще стояв, намагаючись перевести подих від цієї маленької "подорожі". Його не полишав неспокій. Серце шалено вистукувало швидкі ритми. Враз, він почув як щось наближається.

— Тихо будь, слухай! — цього разу його лице випромінювало впевненість, про яку він уже пожалкував.

— Та чого тобі? А-а-а, дійсно. Щось наближається.

"Цок, цок, цок". Ритмічний звук долинав щораз ближче. Кожне «цок» відбивалося від твердої землі і поверталося у вигляді еха, що витягувало з нічного повітря сухий запах соломи, вологої газети й очерету. Це щось, підстрибнуло ще раз, і цього разу стук був ближчий: ніби дерев'яне серце, що б'ється не в грудях, а в самій підлозі світу.

Міла відчула, як внутрішня рішучість тане, мов віск на свічці. Вона поставила гарбуза на землю біля ніг, але рука тремтіла настільки, що ледь втримала. Вона гарячково почала шукати ліхтарика і якраз в той момент, як істота наблизилася до них, вона встигла пролити світло з ліхтарика. Опудало вийшло з-за високих колосків ніби випливаючи, балансуючи на одному кривому патикові, що служив йому ногою.

— Вітаю вас, мої дорогенькі! Ласкаво просимо на день усіх мертвих!