34.

Тісна камера із сірими, похмурими стінами нагадувала щільно зачинену коробку, в якій навіть повітря смерділо сирістю, різким присмаком дешевого дезінфекційного засобу і чужою присутністю. Товсті цегляні стіни зберігали холод, що пробирав до кісток, і від них тягнуло пліснявою. Світло тьмяної лампи під металевим ковпаком не гасло ні вдень, ні вночі — воно лягало жовтуватими плямами на бетонну підлогу, вимальовуючи кожну подряпину, залишену чиїмись нігтями або черевиками. 

Під стіною стояло вузьке залізне ліжко з тонким, продавленим матрацом, застелене сірою вовняною ковдрою. Металевий каркас ліжка був подряпаний і місцями поїдений іржею; варто було лише поворухнутися — і він відгукувався глухим скрипом, що неабияк нервував.

Біля крихітного вікна з металевою решіткою, розташованого майже під стелею, стояв простий дерев’яний стіл із потертою поверхнею, вкритою подряпинами, слідами від сигарет і темними кільцями від давно пролитої кави. Поруч — кілька різношерстих стільців, зведених докупи без жодної логіки: один із тріснутою спинкою, інший — із хиткою ніжкою, що небезпечно погойдувалася при кожному русі. 

Крізь ґрати вікна пробивався тьмяний клаптик світла, але він не приносив полегшення — лише підкреслював замкненість простору й робив тіні на стінах ще моторошнішими.

Олден сидів на ліжку, спершись ліктями в коліна, злегка згорбившись, ніби сам простір тиснув йому на плечі. Наручники міцно стискали його зап’ястя, але він майже не зважав на біль. Повільно, з вдаваною байдужістю, він вертів руками в різні боки, прислухаючись до глухого клацання механізму, намагаючись зрозуміти, де саме ховається слабке місце — якщо воно взагалі існувало. Це була не просто спроба згаяти час: щойно він потрапив до окружної в'язниці Плейнв’ю, що знаходилась біля будівлі окружного суду, він вже обдумував, як покинути її. 

На шиї Олдена безпорадно повисла розв’язана краватка, перекручена й недбало зсунута набік. Сорочка була зім’ята, з темними плямами поту під пахвами й уздовж хребта, вона липла до тіла, обтяжуючи кожен його рух. Комір тиснув на шию, і Олден кілька разів різко вдихнув, щоб проштовхнути крізь груди застояне повітря камери.

Його погляд ковзнув по підлозі, по стінах, по власних руках — вони здавалися вже не тими, що гралися грошима й чужими долями, мов іграшками. Час від часу він завмирав, напружуючи щелепи, і тоді в рисах обличчя проступала не злість, а втома — глибока, виснажлива, така, що не знімається ані сном, ані зв'язками. В цій позі, серед скрипу ліжка й глухого дзижчання лампи, Олден виглядав не впливовим чоловіком, а людиною, загнаною в кут, яка вперше змушена чекати — без контролю, без гарантій і без права диктувати умови.

Кроки в кінці коридору привернули його увагу. Їхнє чітке звучання змусило його затамувати подих в солодкому передсмаку зустрічі з тою, кого він найбільше чекав — Соленою Салліван. Олден підвів голову й повільно випростався. На його губах з’явилася тінь посмішки — холодної, зверхньої, натренованої довгими роками безкарності. Він не сумнівався, що вона прийде. Такі жінки, як Солена, ніколи не відступають — навіть тоді, коли небезпека дихає їм в обличчя. Вони йдуть до кінця, зціпивши зуби, не зважаючи на страх. Саме це притягувало його, дратувало й водночас збуджувало. Її присутність була для нього викликом, а кожен виклик розпалював у ньому хворобливе бажання знову і знову доводити свою перевагу, підкорювати, ламати й привласнювати — навіть не тіло, а саму волю.

Металеві двері камери відчинилися з різким скреготом. Першим зайшов шериф Дейвіс — широкий у плечах, із важким поглядом людини, яка бачила забагато, щоб вірити у каяття. Його очі — холодні, пронизливі, сповнені рішучості — бачили Олдена наскрізь, а їхній твердий погляд не залишав жодного шансу на можливість вибратися звідси. Він став збоку, не наближаючись, і навіть його мовчання відчувалося як лезо, що розпанахає на куски, варто Олдену неправильно поворухнутися. 

За ним увійшов Алекс — врівноважений, майже беземоційний, зі суворим виразом обличчя. Його очі не палахкотіли гнівом — він дивився на Олдена так, ніби намагався розгледіти всі його слабкі місця. Кожен його рух випромінював спокійну впевненість, а натягнута стриманість тільки підкреслювала його готовність до будь-якого розвитку подій.

А потім Олден побачив її.

Соло затрималася на порозі камери, вагаючись всього хвилину. Простір, здавалося, стиснувся довкола неї, і вона гостро відчула його присутність — Олден заповнив собою крихітне приміщення, пробуджуючи в ній ретельно прихований страх. 

На мить в Олдена перехопило подих. Це була не слабкість, а лють, різка й несподівана. Її поява ламала рівновагу, виймала з-під ніг ґрунт, який він так ретельно витоптував роками. Вона втекла від нього, зруйнувала всі його плани, залишила ні з чим… і тепер стояла перед ним — рішуча, смілива, непокірна. Його очі миттєво спалахнули жагою помсти, губи стиснулися в тонку лінію, а щелепи напружились; усередині вирувала буря — поєднання злості та захоплення до неї. Він спробував опанувати себе, впоратися зі своїми почуттями, та Солена відкрила рану, яку неможливо було залікувати. 

Поруч із нею з’явився Діон. Від уважного погляду Олдена не промайнуло, як він взяв її за руку, як переплелися їхні пальці, як вона поглянула на нього, шукаючи в ньому опору. Його наче ошпарило кип'ятком з голови до ніг — відчуття було таким, що стало неможливо дихати. Ревність, власницька лють, недовіра… все перемішалося в єдине усвідомлення — вона вибрала клятого Руайє, а не його.   

Олден повільно підвівся, не зважаючи на наручники, і зробив крок уперед, насолоджуючись тим, як вона здригнулася, зустрівши на мить його погляд.  Він піймав у її реакції дрібку паніки — і це розпалило його почуття влади над нею. Вона згадала все, що він робив з нею у тому хліві: кожен удар, кожен доторк, кожну хвилину без води та їжі, кожне знущання, щоб підкорити її волю та зламати впертість…  Солодке, терпке відчуття контролю розтеклося по його жилах, завдаючи майже болісного задоволення.