33.

Алекс Рассел чекав на Діона і Соло біля будинку окружного суду. Полуденне сонце проглядало крізь розлогі крони старих дубів, що стояли вздовж вулиці, розпікаючи до вогню червоний цегляний фасад суду та розкриваючи дрібні тріщини на бруківці. Листя тихо шелестіло від легкого подиху вітру, а запах пилу змішувався з ароматом свіжозвареної кави з маленької кав’ярні, що знаходилась поруч. 

Алекс стояв, спираючись на поручень сходів. Попри спеку, він був одягнутий у темну мантію і тримав під пахвою товсту шкіряну сумку з документами. Його краватка була трохи розхристана, а сорочка — пом’ята від безсонної ночі, яку він провів в архіві, готуючи справу проти Гаррета Саллівана й Артура Олдена. В його сірих, холодних очах читалася втома і водночас незламна рішучість. Риси обличчя набули різкості: чітка лінія щелепи свідчила про впертий характер, губи були міцно стиснуті в тонку лінію, а брови зрушилися до перенісся, підкреслюючи суворість погляду. 

Високий, статний, зі спиною, що завжди була розправлена прямо, він виглядав як типовий окружний прокурор: впевнений у собі, уважний до деталей, із поглядом, що міг пронизати будь-яку брехню. Кожен його рух був спокійним і зваженим — риси професіонала, який звик не показувати своїх емоцій навіть тоді, коли серце переповнювало обурення чи гнів.

Алекс щойно вийшов із засідання — ще свіжі спогади про судову залу й адвокатські дебати досі крутилися в його голові. Він відчував втому, що тяглася не лише тілесно, а й душевно: години аргументацій, перевірки фактів, переконання в істинності доказів — усе це залишило глибокий слід на його нервовій системі. Він мріяв відпочити, але зараз не міг дозволити собі цього — насувалася буря, яку йому доведеться долати разом із шерифом Дейвісом.

— Алексе! — гукнув його Діон.  

Він підняв погляд і одразу помітив друга, який швидким кроком наближався до суду, тримаючи за руку Соло. Сонце припікало в небі, відблискуючи на залізних поручнях сходів, і Алекс на мить примружив очі, відчуваючи, як гаряче світло обпікає обличчя, змішуючись із внутрішньою напругою.

— Ви зустрілися з шерифом? — запитав він, коли вони зупинилися навпроти.

— Так. Він поїхав арештовувати Олдена. 

— Сподіваюся, на цей раз ці два покидьки не виплутаються. Я знайшов достатньо доказів, щоб розпочати кримінальне провадження. 

— Ходімо всередину, там все обговоримо. 

Діон відчинив важкі дубові двері й пропустивши Соло вперед, увійшов до окружного суду слідом за Алексом. Приємна прохолода огорнула їх, коли вони опинилися в будинку окружного суду, змішуючись із запахом старого паперу, чорнил і воску. Соло миттєво пригадала, як вперше зустрілася тут з Алексом Расселом і як він тоді рекомендував їй не чіпати минуле. Життя виявилося непередбачуваним — тепер він допомагав боротися з її ворогами. 

Хто б подумав, що все так кардинально зміниться: вона покохає Діона, дізнається правду про смерть матері, зрозуміє, чому батько ненавидить її… Приїзд у Плейнв’ю перевернув все догори дриґом, змусив зіткнутися з кошмарами минулого, і водночас подарував найцінніше — кохання.  

Тьмяно освітлений коридор зустрів їх гнітючою тишею. На стінах де-не-де полущилася фарба й було видно плями, що нагадували затерті тіні долонь і плечей — ніби самі стіни ввібрали в себе дотики людей, які колись стояли тут у чеканні вироку. Під ногами рипів потертий лінолеум, а на стелі гудів скляний плафон, з якого розливалося жовтувато-сіре світло.

— Проходьте, — Алекс запросив їх до свого кабінету.  

Це була доволі простора кімната із вікном, що виходило на центральну вулицю міста. Під вікном стояло дерев’яне бюро, завалене стопками паперів, теками та важкими томами справ. На стінах висіли карти округу й кілька дипломів, обрамлених у прості дерев’яні рамки. На підлозі лежав витертий килим із геометричним візерунком, що пом’якшував кроки, а на полиці біля стіни стояли старі архівні скрині з металевими замками, всередині яких зберігалися записи та протоколи десятиліть. 

Алекс зняв із себе мантію, акуратно повісив її на металевий гачок, забитий у стіну, і з полегшенням опустився у старе, але зручне крісло, що стояло за столом. Його плечі трохи опустилися, а руки розслабилися на підлокітниках, ніби він нарешті відчув хвилину перепочинку після безсонної ночі в архіві. Соло й Діон присіли по інший бік столу, уважно спостерігаючи за кожним його рухом. 

— Що тобі вдалося з'ясувати? — запитав Діон. 

Алекс глибоко вдихнув, відчинивши свою сумку. Всередині лежало кілька товстих тек, перетягнутих мотузками; краї паперів були пожовклі, подекуди з загнутими кутами. Він дістав їх одну за одною й акуратно розклав на столі. 

— Я переглянув усі нотаріальні записи, кредитні угоди, договори застави та купівлі-продажу, що стосуються майна Гаррета Саллівана, — сказав він. Його голос був спокійним, але за ним вчувалася внутрішня напруга. — Виявилося, що Олден і Гаррет організували систематичну схему фінансового шахрайства. Кредитні зобов’язання були укладені під надзвичайно високі відсоткові ставки, із положеннями про примусову передачу права власності у разі найменшої затримки платежу. Деякі угоди навіть оформлювалися заднім числом — нібито «коригування термінів», але насправді це була юридична пастка, щоб переписати ферму та угіддя на Олдена.

— Один перевершив іншого, — зітхнув Діон. Він сидів рівно, майже нерухомо, лише м’язи на його щелепі напружувалися щоразу, коли Алекс вимовляв ім’я Олдена. Презирство, ненависть і лють змішалися у ньому в тугий, важкий клубок, що до болю стискав груди. Хлопець стримувався зусиллям волі. Він йшов до цього дня роками, тому не міг зіпсувати все раптовим гнівом.