30.

Вони зібралися у невеликій вітальні, яка колись, мабуть, була найзатишнішим місцем у будинку, а тепер нагадувала похмуру, порожню кімнату. На стінах висіли вицвілі шпалери з блідими квітковими візерунками — популярний принт кінця п’ятдесятих. Час з’їв їхні барви, і тепер вони скидалися радше на привиди квітів, ніж на справжній орнамент.  

Низька стеля з дерев'яними балками потемніла від пилу й років, а по кутках натягнулося павутиння, мов тонке мереживо, що стерегло порожнечу. Колись кремовий килим, тепер був пошарпаний і злежаний, і збирав кожен крок м’яким приглушеним шурхотом.

Уздовж однієї стіни стояв старий диван із дерев’яними підлокітниками та грубою, трохи колючою оббивкою в ялинковий смугастий візерунок. Тканина на сидінні була продавлена, а по шву тягнулася розірвана нитка. Біля нього стояло масивне радіо з великими латунними ручками, що мовчало вже багато років. Поруч — маленький столик з облупленим лаком і стопкою старих пожовклих журналів. 

Шериф Тоні Дейвіс зайняв праву половину дивана, а Алекс Рассел — ліву. Соло поставила перед ними дві склянки лимонаду та тарілку з сендвічами, після чого присіла навпроти, поруч із Діоном. Її погляд на мить зачепився за різкий, незадоволений вираз обличчя Алекса, котрий навіть не намагався приховати свою ворожість. Вона проігнорувала його роздратування, не розуміючи, чому він налаштований проти неї, і глянула на шерифа.

Містер Дейвіс мав кремезну статуру та той спокійний, непохитний вигляд, який буває лише у людей, що бачили достатньо, аби нічому вже не дивуватися. Він нагадував старого, але міцного дуба, що вистояв не один шторм. Глибокі зморшки на його обличчі розходилися від куточків сірих очей до трохи запалих щік, а тонкі губи зводилися у пряму, невдоволену лінію, що тільки зрідка пом’якшувалась сухуватою, ледь помітною усмішкою, коли він бачив когось, кому справді довіряв.

На ньому була звична форма — потерта шкіряна кобура, бежевий сорочковий мундир із нашивками та старий ковбойський капелюх, який він зняв і поклав поруч, відкривши дещо зсунутий чуб та кілька пасом сивини на лобі. Він сидів, дещо розвалившись, але з тією внутрішньою зібраністю, що властива людям, які завжди готові до несподіванок.

— Отож, ви дружина містера Руайє? — поцікавився шериф. — Я не чув про ваше весілля, тому мушу запитати. 

— У нас є свідоцтво про шлюб, — Діон дістав зі шкіряною сумки, що лежала у нього на колінах, документ і протягнув Дейвісу. — Ми зареєстрували шлюб у Лабоцці пів місяця назад. 

— Ніхто не знав, що вони побралися, — зауважив Алекс, випивши трохи лимонаду. — Навіть його мати. 

— Вас це бентежить, містере Рассел? — Соло холодно посміхнулася йому, відчуваючи, як у грудях розростається гнів. Найбільше її дратували такі вперті сноби, як він.  

Алекс переклав склянку з руки в руку, ніби шукав, куди подіти зайву енергію. На його обличчі промайнув нервовий тик.

— Я… просто констатую факт, — пробурмотів він, уникаючи її очей.

— Констатуєш чи невдоволено бурчиш? — Діон кинув у його бік різкуватий, короткий погляд.

— Невдоволено? — Алекс фиркнув і поглянув на Діона гостріше. — Я переживаю за твою репутацію, якщо вже хочеш знати. На тебе вже подали скаргу про викрадення. А тепер — сюрприз! — ти ще й таємно одружений з нею. Ви думали, до чого це призведе? 

— Мені доведеться вас розчарувати, містер Рассел, — усміхнулася вона. — Я не рідна донька Гаррета Саллівана. Якщо ви зациклені на мені через кровну ворожнечу, то, можливо, ця звістка втамує вашу неприязнь до мене. 

— Як це? У вас є докази? 

— Гадаю, шериф допоможе мені розплутати цю сімейну таємницю, — тихо, але твердо відповіла вона. — Гаррет зізнався… що залишив мене тільки для того, щоб помститися моїй матері. Він роками давав їй барбітурати, доводячи до повільної смерті, а коли вона померла — відправив мене у пансіон.

Соло зробила коротку паузу, намагаючись не піддаватися емоціям, що підступали клубком до горла. Діон непомітно взяв її за руку. Його пальці м’яко зімкнулися навколо її долоні, нагадуючи, що він поруч і разом вони здолають будь-які труднощі.

— А далі… він привласнив усе моє майно, — продовжила вона впевненіше. — Очевидно, саме тому він приховував від усіх, що я… незаконнонароджена. Що мій справжній батько — інша людина.

— Думаю, нам треба рухатися в трьох напрямках, — серйозно озвався шериф Дейвіс, трохи нахилившись уперед. Його широкі долоні сплелися в замком, а погляд уперся в дівчину так, ніби він намагався зібрати цілісну картину з розкиданих уривків. — Якщо Гаррет справді приховував ваше походження, ми можемо знайти сліди в документах, які він не встиг знищити або не мав змоги контролювати.

Він дістав з кишені маленький нотатник і олівець.

— Перше, що нам потрібно, — це медичні записи вашої матері. У лікарні Плейнв’ю мають зберігатися журнали госпіталізацій, виписки, можливо, навіть результати розтинів, якщо такий проводився. Барбітурати залишають сліди… навіть у старих документах часом фіксують симптоми.

Соло завмерла від думки, що правда про смерть матері може нарешті вилізти на світ. Гаррет отримає покарання… те саме, яке давно назрівало, те, якого він заслуговував з першого дня, коли вирішив зламати чужу долю заради власної вигоди.

У грудях ніби розчахнулося щось гостре — старий біль, прожитий і непрожитий водночас. Їй стало важко дихати. Він зруйнував не лише її життя, але й життя Діона: відібрав у нього сестру і батька, зробив ворогом її названої сім'ї. Він завдав їм обом такого болю, що інколи здавалося — цей біль живе окремою сутністю, дихає поруч з ними й стежить за кожним їхнім кроком.