29.

Промені сонячного світла настирливо пробивалися крізь вицвілий візерунок фіранок, розкладаючись на підлозі блідо-золотистими смугами. Вони ковзали по старих, трохи подряпаних металевих тумбах, по хромованих ніжках ліжка й тихо мерехтіли на заскленій колбі крапельниці, що висіла поруч. Повітря пахло ліками, трохи хлоркою й чимось важким, притлумлено солодкуватим — Соло не змогла розібрати, чим саме. 

Вона повільно розтулила налиті свинцем повіки й перше, що побачила — це блякло-зелену стелю з дрібними тріщинками, що розповзлися по ній тонкими павутинками. Вони нагадували карту старих, забутих шляхів, які нікуди не ведуть. Її погляд поволі ковзнув нижче — на стіни, пофарбовані в тьмяний кремовий колір, що місцями потерся й набув сіруватих відтінків.

Зліва, під стіною, стояв високий стіл для медичних інструментів. На ньому лежали металеві лотки, мисочка для перев'язки та акуратно складені пакунки стерильних серветок, зав’язані між собою ниткою. 

До стіни праворуч було притулено акуратне металеве ліжко, таке ж, як і те, на якому лежала вона. На тумбі біля нього стояла порожня склянка, старий скляний глечик із водою, пакет зі свіжими фруктами та… коробка еклерів. Її серце схвильовано затремтіло у грудях. Вона оглянулася в пошуках того, хто приніс їх і відчула, як по щоках котяться гарячі сльози полегшення — Діон спав у кріслі, що стояло в кутку біля вікна. 

Він виглядав так, ніби тримав на плечах тягар безсонних ночей. Голова мимоволі схилилася набік, і темні, розтріпані пасма волосся впали на бліде обличчя, приховуючи глибокі складки, що розітнули нахмурене чоло. Під очима залягли темні тіні, наче він не стулив повік жодного разу відтоді, як вона зникла. Легка, нерівномірна щетина вкривала його щоки й підборіддя, надаючи йому суворої мужності — тієї, що з’являється лише після довгих днів боротьби, коли сили давно на межі, а ти все одно продовжуєш рухатися вперед. Зім’ята сорочка була розстібнута на два верхніх ґудзики, що свідчило про поспіх і відсутність найменшої думки про себе, а пальці правої руки ледь помітно сіпалися, ніби навіть у сні він щось переживав. 

Втома Діона була відчутна фізично. У його знесиленому, виснаженому вигляді було щось таке рідне й до болю дороге, що її серце защеміло від гострого, майже нестерпного бажання обійняти його, відчути знайоме тепло його тіла, вдихнути запах його одеколону. Вона сумувала за ним і лише зараз, дивлячись на нього, розуміла, наскільки сильно  її тягнуло до нього всі ці дні — як боліла кожна хвилина без нього, як порожньо було на душі. 

Соло поворухнулася. Тіло, на диво, послухалося її, і вона навіть змогла повільно, обережно сісти, вхопившись за край матраца. Кінцівки ще трохи нили, але вже не так пекельно, як раніше. Біль відступив, залишивши по собі відчуття слабкості — вона мовби прокинулася після довгого сну й забула, як правильно рухатися. Кожен рух давався нелегко: м’язи тремтіли, як після лихоманки, і здавалося, варто їй напружитися, як біль знову повернеться. 

Вона перевела погляд на згин руки, де блищала тонка голка від крапельниці. Пластир, що тримав її на місці, трохи натягнув шкіру й там утворилося почервоніння. Соло квапливо відклеїла його і витягнула голку. Вона вийшла легко, залишивши по собі краплину крові — теплу й темну, що повільно округлилась у мініатюрну рубінову перлину. 

Заклеївши слід від голки назад пластиром, дівчина спробувала злізти з ліжка. Ноги відчули незвичну втому й майже втратили опору, коли вона вперше поставила їх на підлогу, а в голові раптово все закрутилося. Та це не зупинило її. Вона стиснула пальці в кулак і вперлася ними в край матраца, відчуваючи, як запаморочення повільно відступає. Соло зробила крок вперед. Їй здалося, що вона зараз впаде, але вже за мить її тіло віднайшло власний центр тяжіння й вона повільно рушила до Діона. Легка слабкість у ногах більше не паралізувала — вона була просто нагадуванням, що дні, проведені у заперті, сильно виснажили її.

Діон ворухнувся у кріслі. Він наче відчув її присутність ще до того, як прокинувся насправді, й вона затамувала подих, коли зупинилася навпроти нього. Соло не хотіла його тривожити. Усвідомлення того, що він тут, поруч з нею, що знайшов її, краяло їй серце. Вона ніяк не могла повірити, що найгірше закінчилося: тепер вона у безпеці; ні батько, ні Олден, ні Анна більше не заподіють їй зла, а найголовніше — вони з Діоном не вороги. Тепер вона вільно кохатиме його, не думаючи про прірву, яка стільки часу розділяла їх. 

Соло торкнулася Діона. Кінчиками пальців вона лагідно відгорнула з його чола волосся, а потім погладила щоку — ніжно, ледь відчутно, щоб не розбудити його. Її завжди захоплювало те, який він вродливий. Виразний вигин вилиць, напіввідкриті, чітко окреслені губи, сильна лінія щелепи й довгі темні вії, що кидали тінь на щоки — все це приковувало до себе її уважний погляд. Вона дивилася на нього так, наче бачила вперше, тому намагалася запам'ятати риси його обличчя до дрібниць. 

— У мене таке відчуття, що ще трохи — і ти просвердлиш у мені дірку своїм поглядом, — він раптово розплющив очі й посміхнувся тією до болю особливою, хлопчачою усмішкою, від якої її серце зупинилося на пів удару. — Я розумію, що від мене важко відвести погляд, але лікар заборонив тобі покидати ліжко. 

Діон протягнув до неї руки. В його втомлених, бурштинових очах промайнуло полегшення, що швидко змінилося ніжністю.  

— Іди до мене, — прошепотів він, уже без жарту, з тією м’якістю, яку він дозволяв собі тільки поруч із нею. — Хоча б на мить. Я тиждень не торкався тебе. Не знав, що з тобою. Боявся, що вони… заподіють тобі шкоду.