28.

На небі спалахнули перші зорі — тремтливі відблиски блідого світла, вплетені чорними нитками в оксамитову темряву ночі. В повітрі стояв легкий запах пилу й сухої землі, а вітерець шелестів бавовняними кущами, які тягнулися аж до горизонту безкрайнім білим морем. Коробочки бавовни мерехтіли у світлі місяця, нагадуючи розкидані клапті хмар, що випали на посохлий від спеки ґрунт. 

Далеко в темряві, посеред полів пшениці та сорго, виднівся силует її будинку. Соло відчула, як у грудях розширюється теплий, майже болючий клубок полегшення, коли побачила його. Тут, в Абернаті, серед нічного простору й запаху визрілої пшениці, вона могла вперше за довгий час видихнути — по-справжньому, глибоко, без страху, що її знову жорстоко поб'ють і запруть у темному хліві. 

Вона провела кілька годин верхи на коні. Енді роздобув для неї трохи їжі та води й пообіцяв затримати батька з Олденом: підмішав їм у келихи з вином слабку дозу барбітурату, який батько приготував для неї. Соло сподівалася, Енді не сильно постраждає, коли вони отямляться. Адже вона добре знала, на що здатні ці обоє: один убив її матір і холоднокровно приховував це роками, а інший виплекав до неї нав’язливу, хворобливу пристрасть і марив нею теж роками. Вони були небезпечними — кожен по-своєму — і заслуговували на суворе покарання.

У неї стислося серце при думці, який вибір зробив Енді — і проти кого він виступив. Хлопець був надто молодим, аби нести тягар чужих гріхів, надто наївним, щоб жити серед брудної жорстокості батька. Та попри це, він єдиний із сім'ї дав їй шанс на порятунок. 

Тепер Соло розуміла просту істину: вона була ніким Гаррету Саллівану, не мала до нього жодного стосунку — ні кровного, ні людського. Все життя він тримав її поруч лише через ненависть до її матері, що давно перетворилася на отруту. Він прагнув помститися їй, але за що? За те, що вона народилася не від нього? За те, що нагадувала йому про жінку, яку він ніколи не зміг змусити любити себе? Чи за те, що Розалін мала мужність протистояти йому? 

Це все нагадувало жахливу трагедію, де через сліпий егоїзм, жадобу влади й зболілу гординю однієї людини розсипалися долі тих, хто навіть не мав змоги захиститися. Невинні платили за чужі гріхи, чужу злість і рішення, ухвалені з холодним розрахунком та багаторічною ненавистю. І все ж, попри всю гіркоту відкритої правди, вона відчула неочікуване полегшення, мовби з її плечей чиясь невидима рука зняла величезний тягар минулого. Вона більше не належала сім'ї Салліван і, можливо, вперше за всі ці роки перед нею відкривався шанс — маленький, крихкий, але справжній. Шанс стати щасливою.

Соло під'їхала до будинку. Кінь під нею стомлено пирхнув, ніби нагадуючи, що пора зупинитись. Вона повільно пригальмувала, відчуваючи, як тварина важко переминається з ноги на ногу — довга дорога виснажила його до краю. Гаряче повітря ривками виривалося з його розширених ніздрів, утворюючи короткі, уривчасті хмари пари, а гніда шерсть потемніла від вологи. Кінь нетерпляче підкинув головою і важко фуркнув, струшуючи з вух дрібні краплі поту. 

Вона обережно злізла з сідла, відчуваючи, як затерплі м’язи відгукуються легким тремтінням, а ноги підкошуються через слабкість у тілі. Підхопивши вуздечку, Соло зробила крок уперед, намагаючись тримати рівновагу. Кінь слухняно ступив за нею, покірно опустивши голову, і вона повела його до сараю, щоб прив’язати.

Минулого разу грабіжники ледь не вкрали у неї коня — і тоді все мало не обернулося для неї катастрофою. Сам лише спогад про ту ніч крижаною стрілою ковзнув уздовж хребта: приглушені голоси в темряві, металевий брязкіт, швидкий тупіт чужих чобіт по землі… і вона — без зброї, в одній тонкій сорочці, босоніж. Якби не над’їхав Діон, важко було б уявити, чим усе закінчилося. Та випадкова аварія не лише врятувала її — вона стала тією миттю, з якої почалося щось значно більше, ніж просто порятунок.

Хлопець увірвався у її світ як свіжий, колючий вітер, що несподівано прорізує тишу, змушуючи серце битися швидше, і розтривожує спокій, який вона так довго намагалася зберегти. Його поява перетворила її думки у хаос і пробудила заборонені почуття, здатні розтрощити її серце на друзки. Вона настільки звикла до його присутності, їхніх словесних перепалок і відчуття безпеки поряд з ним, що ці кілька днів їй бракувало його навіть більше, ніж води, яку їй не давали пити. В неї ніби відібрали частинку душі, залишивши там порожнечу, яку ніщо не могло заповнити. Вона потребувала його, як ковтка повітря, і тепер уже не боялася зізнатися собі: вона кохала Діона Руайє. 

Сарай виднівся в темряві, мов чорна постать, що застигла посеред бур’янів і забутих років. Дах провис і був подекуди пробитий, крізь дірки протягував холодний нічний вітер, видаючи тихі, жалібні посвисти. Дошки на стінах повідставали, потріскані, гнилі, вони ніби самі втомилися триматися купи, а біля входу колись висіли дверцята, що тепер ледь трималися на одній петлі, глухо постукуючи щоразу, коли вітер торкався їх краю. 

Усередині було прохолодно й моторошно тихо. З павутиння в кутках звисали важкі сріблясті нитки, що тьмяно блищали у світлі місяця, який просочувався крізь щілини. Десь угорі зашурхотіла миша, заскрипіли дерев'яні балки, і дівчина мимоволі здригнулася від цих звуків. Те, що зробили з нею Олден і Гаррет Салліван, ще не скоро зітреться з її пам’яті. Соло знала: мине багато часу, перш ніж її серце перестане шарахатися найменшого нічного звуку. Вона була не з лякливих, але пережити таке насилля означало впоратися із випробовуванням, що долається не лише сміливістю. Це були не просто рани на тілі, а тріщини в душі, що не зникають за одну ніч.