27.

Гаррет тримав у руках пожовклий від часу згорток з тафти та тюлю — весільну сукню, що належала покійній Розалін Салліван. Він зберіг сукню не заради пам’яті про дружину; у домі давно не залишилося жодної речі, що могла б нагадувати про неї, — жодної фотографії чи дрібнички, яку вона колись торкалася. Він зберіг сукню для Солени як зловісний атрибут для тієї миті, коли остаточно зруйнує її життя.

Відчинивши двері, Гаррет зупинився на порозі. Він увімкнув ліхтарика, аби розігнати темряву, і блідий промінь світла вихопив із пітьми викривлені тіні — закуток стіни, розстелений на підлозі матрац і згорнуту у клубок фігуру на ньому. Світло ковзнуло по її зсутулених плечах, по безпорадно підібганих ногах, які вона притискала до грудей, по обличчю, що нагадувало воскову маску — бліду, холодну і позбавлену емоцій. Вона дрижала дрібними судомними рухами, а її подих здавався уривчастим, поверхневим, наче вона боялася вдихнути глибше, щоб не відчувати болю, що відгукувався нестерпною мукою всередині.

Він шпурнув до її ніг сукню, а сам підійшов до вікна і здер клейонку. Вона з різким тріском відірвалася від рами — і в ту ж мить сонячне світло, — сліпуче, яскраве, — увірвалося в кімнату. Воно розірвало пітьму, оголило кожну пляму на підлозі, кожну подряпину на стінах… і кожен синяк на тілі Солени. Гаррет не впізнав її: лице розпухло так, що втратило чіткі риси, на губах і під носом запеклася темна, майже чорна кров. Лілово-жовтуваті синці проступали не лише під очима: вони розповзалися по щоках, вилицях, тягнулися до скронь, наче чиясь жорстока рука залишила на її шкірі карту знущань.

Вона не ворухнулася ні тоді, коли світло засліпило очі, ні тоді, коли Гаррет опустився перед нею навшпиньки. Лише мовчки дивилася на нього зі всією ненавистю, на яку була здатна. Її затуманений болем погляд палав презирством, що здавався гострішим за будь-яке слово, а в очах пломенів незламний вогонь — твердий, як розпечене залізо. Попри все: жорстокі побої, що розписали її тіло синцями; задушливу темряву хліва, де раніше стояли мішки із зерном; голод і сухість у горлі, що дерла зсередини, — вона все одно не здавалася.

— Сьогодні твоє з Артуром весілля, — сухо сказав Гаррет, відчуваючи п'янке задоволення від того, в якому стані вона опинилася. У ньому не ворухнулося ані крихти жалю. Лише глуха, холодна перемога.

— Певно, ти дуже щасливий, — прохрипіла вона, облизавши сухі, потріскані губи. Голос зірвався на шурхіт, але в самій фразі бриніло щось гостре, майже знущальне. Того нескінченного часу, що вона провела у непроглядній темряві, скорчившись від болю, вистачило, аби мільйони разів прокрутити в голові кожне слово Олдена: батько навмисне труїв її матір барбітуратами. 

— Я не збираюся ставати бідняком через твою впертість. Ти вийдеш за Олдена і всі наші проблеми будуть вирішені. 

— Твої проблеми, а не наші, — поправила Соло, стискаючи зуби так, що аж закололо в скронях. — Очевидно, ти звик платити за свій комфорт чужим життям, жити чужим коштом, але цього разу в тебе нічого не вийде. Ферма належить не тобі. Й ті три тисячі доларів теж.  

Гаррету її слова не сподобались. Він давно продумав все до дрібниць: підробив документи, приховуючи справжні права на ферму; перехопив листи та нотаріальні довідки, які могли б вивести Солену на правду; домовився з Олденом про «шлюб», що мав би закріпити успіх його плану; а тепер силою довів дівчину до стану, де вона мала б уже зламатися. 

І думка про те, що вона сміє перечити йому, довела його до люті: 

— Ти переоцінюєш себе, дівчинко. Я попіклувався, щоб ти більше ніколи не вийшла зі своєї нової домівки й не заважала жити моїй сім'ї. 

— Я ніяк не можу зрозуміти: за що ти ненавидиш мене? Ти вбив мою маму, а тепер хочеш вбити мене. В тобі коли-небудь було хоч щось людське? 

Він завмер. Його лице різко зблідло і втратило жорстку самовпевненість. У зіницях спалахнув переляк — короткий, неконтрольований, внутрішній. Звідки? — перше, що промайнуло в голові. Звідки вона дізналася про матір?

Гаррет був певний, що ці сторінки давно зникли у темряві минулого, поховані разом із Розалін і правдою, що загрожувала його свободі. Він знищив усе: листи, фотографії, згадки. Убив кожну нитку, що могла привести до правди. А тепер, через стільки років, саме вона нагадала йому про те, що може закінчитися його загибеллю. Ні! Він не міг цього допустити! 

— Це Олден тобі сказав? — його руки стиснулися в кулаки, а обличчя перекосило від гніву. — Окрім нього, ніхто не знав.

— Як бачиш, він абсолютно не надійний. Так легко викрив тебе.

Соло спостерігала за ним, відчуваючи, як у ній просинається бажання задушити його власними руками. Він не заслуговував називатися її батьком, не заслуговував щасливого життя, за яке так завзято чіплявся, крадучи чуже. Він навіть не заслуговував дихати з її покійною матір'ю одним повітрям. Він посмів відібрати у неї найголовніше — маму і сім'ю, зростив у ній почуття неповноцінності, зробив її непотрібною, як стару, поламану річ. 

Соло хотіла, аби він сповна заплатив за свої гріхи.

— Ти не відповів мені. Я хочу почути причину. 

Гаррет зірвався:

— Господи, ти така ж настирлива, як вона! — виплюнув він крізь стиснуті зуби.  — Зібрала всі риси її характеру! 

— Ти ненавидів її, чи не так? Ненавидів за те, що не змогла любити тебе. За те, що бачила, ким ти є насправді, — прошипіла вона. — Твої безчесні амбіції не зупинили тебе ні перед чим: спочатку вбив дружину, а потім довів до самогубства Ліліан Руайє. Я не здивуюся, якщо кров батька Діона теж на твоїх руках.