26.

Будинок Артура Олдена знаходився на околиці Плейнв’ю, якнайдалі від шуму та метушні міста. Дорога, що вела туди, давно заросла бур’яном, і лише поодинокі колії від коліс свідчили, що тут іноді бувають люди. Стара дерев’яна будівля стояла посеред безкраїх бавовняних полів, що тяглися аж до лінії горизонту, гублячись у розпеченому мареві полуденного сонця. Колись доглянута садиба тепер мала вигляд забутої: фарба на віконницях облущилася, ґанок перекосився, а дах місцями покрився іржавиною.

Навколо панувала тиша, гнітюча і моторошна — навіть птахи оминали це місце. На подвір'ї стояв висохлий колодязь, зарослий полином і кропивою, а за будинком темнів старий сарай, двері якого трималися лише на одній петлі й пронизливо рипіли від найменшого поруху вітру.

Це було ідеальне місце, щоб утримувати Солену, поки ліцензія на їхній з Олденом шлюб не буде підписана: відлюдне, непримітне, відчайдушно самотнє. Ніхто не помітить її присутність, не почує її крику, а найголовніше — Гаррету не доведеться пильнувати її. Він і так потратив чимало часу, аби знайти дівчину. Вона мов крізь землю провалилася, коли втекла з Абернаті, а Артур оскаженів. Його лють була схожа на щось некероване — він трощив усе, що траплялося під руку, сипав погрозами й вимагав від своїх людей неможливого. 

— Якщо вона не стане моєю найближчими днями, можеш пакувати валізу на нари, — сказав він Гаррету, приставивши пістолет до горла. — А ще я попіклуюся, щоб твоя люба донька дізналася, як ти відправив її сердешну мамцю на той світ.

Гаррет злякався. У кишенях залишилися самі крихти — кілька зім’ятих банкнот і порожні обіцянки. Господарство занепадало на очах: хліви протікали, поля заросли бур’яном, худоба хворіла й гинула. Навіть Еліна, яка завжди терпіла його вибрики, почала щось підозрювати — надто часто ловила його на брехні, почала цікавитися його справами, забрала бухгалтерські книги. Йому було ясно: кінець близько. І єдиний спосіб урятуватися — це скористатися Соленою.

Три тисячі доларів, що заповіла їй Розалін, могли врятувати його. Разом із цими грошима він збирався отримати її майно — і якщо все піде за планом, Артур Олден ще й поверне йому ферму. А найсолодше з усього — він позбудеться Солени. Назавжди.

Це був його ідеальний план.

Вона нагадувала йому покійну дружину — зухвале, гостре на язик дівчисько, із впертим поглядом, що доводив його до сказу. Вона не знала свого «місця», поводилася на рівні з чоловіками й не схиляла голови, коли від неї вимагали покори. У Солені знову оживало те, чого він найбільше боявся і що найбільше ненавидів у Розалін — незламність, яку не вдається ані придушити, ані придбати за будь-яку ціну.

Він не кохав дружину. Її батько, багатий китайський емігрант, зневажав Гаррета від самого початку і якби не пристойне придане, він не одружився б з нею. Тесть називав його “нечестивим бідняком”. Можливо, саме тому Гаррет так чіпко тримався за його майно — воно стало для нього символом перемоги над усіма, хто коли-небудь знехтував ним.

Щоб помститися тестю і дружині, Гаррет відібрав у Солени все: сім’ю, матір, щасливе дитинство. Він запроторив її у найсуворіший жіночий пансіон, і роками не згадував про неї, поки Артур Олден не почав вимагати оплати боргів. 

Після стількох років зусиль Гаррет знову міг перетворитися на “нечестивого бідняка”. Аби Олден відчепився від нього, він вирішив розплатитися Соленою. Як донька Розалін, вона заслуговувала на такого чоловіка — негідника, вдвоє старшого за неї, здатного тримати її в постійному страху. Хай Розалін мучиться на тому світі й щомиті шкодує, що народила її. 

Гаррет піднявся по сходах і тричі постукав у двері. Кістляві пальці, якими він ударив по дереву, тремтіли не від хвилювання — від люті, що кипіла у ньому, мов смола у смолокурні. Якби не дзвінок Мелоді Фостер, він нізащо б не здогадався, де ховається Солена. Ще б пак! Втекти у Лабокк з Діоном Руайє! А вона виявилася не промахом. Навіть перевершила свою матір! Виставила його посміховиськом, зв'язалася з клятою сімейкою Руайє і почала копатися в минулому — він знайшов у Абернаті цілу купу паперів, які вона встигла зібрати по державних установах. Тому він збирався якнайшвидше покінчити з нею.

— Прийшов уже? — буркнув Артур, відчинивши двері настільки, щоб просунути голову на вулицю. Його крихітні, глибоко посаджені очі ковзнули повз Гаррета, видивляючись, чи він не привів за собою хвоста. 

— Я хочу обговорити нашу домовленість. Солена тепер у твоїх руках. Ти отримав те, що хотів.

— Але поки що вона не моя дружина. 

Олден пропустив Гаррета всередину і зачинив за ним двері на ключ. 

Всередині стояв затхлий запах, що виникає, коли роками ніхто не провітрює приміщення. На стінах збереглися бляклі шпалери — колись із квітковим візерунком, тепер вони нагадували невиразні плями, що відлущувалися пластами. По кутках ховалися павуки, а їхні зіткані павутини хилитав протяг. 

Світло лампи, що ледь жевріла під стелею, відкидало тьмяні плями на потріскану фарбу дверей. Електрика працювала з перебоями: проводка була стара, оголена в кількох місцях і потріскана, як суха зміїна шкіра.

У вітальні стояли старі меблі: продавлений диван із розірваною оббивкою, крісло-гойдалка, що могло ось-ось розвалитися, та дубовий журнальний столик, на якому пил утворював шар, товстіший за газету недільного випуску. На стелажі криво висіли кілька рамок з фотографіями, що давно вицвіли на сонці.