24.

— Тільки-но… що це було? — Діон наглухо зачинив за собою двері спальні. Його пронизливий погляд зупинився на Соло, ніби він намагався прочитати її думки.  

Вона присіла на край ліжка, напівобернувшись до нього. Тканина сукні м’яко зім’ялася під її долонями,  коли вона розсіяно провела пальцями по колінах, щоб розгладити тонкі шифонові складки. Жовтувате світло настільної лампи вихопило риси її обличчя: точені лінії підборіддя та скронь, тремтливі тіні під віями, вперто стиснуті губи. Рум’янець, немов зрадник, забарвив її щоки у рожевий — чи то від гніву, чи то від хвилювання, яке вона намагалася приховати за рішучою стриманістю.

— Я просто зіграла свою роль, — пояснила Соло.  — Трохи передчасно, але ж ти цього хотів, коли одружувався зі мною. 

Вона схрестила руки на грудях, створюючи невидимий щит між ним і собою. Від легковажної Солени, яка щойно сміливо зіпсувала власну репутацію, не залишилось і сліду. Тепер перед ним сиділа інша дівчина — зосереджена, уважна, але все ще бунтарка, готова приструнити зухвалу Мелоді Фостер будь-якої миті. 

Вона не подала жодного знаку, та щось між ними змінилося — невловимо, майже невидимо, як порух вітру, що зривається перед бурею. Чи то дивилася вона на нього інакше, мов вперше бачила по-справжньому, чи то в її очах з’явилося мовчазне розуміння, що він все ще залишався незнайомцем для неї.   

— Я в тобі не помилився, — він м'яко усміхнувся, підійшовши ближче. — Тепер Мелоді не зможе заснути до самого ранку.

Соло знітилась. Це було спонтанне рішення, але в ту мить вона не задумувалась, як відреагує Діон. Їй кортіло назавжди відбити у Мелоді бажання лізти в його життя, тому вона назвала його “коханим”. Провела чітку лінію між ними та міс Фостер, щоб та більше не будувала планів про майбутнє з ним.  

— Мені не сподобалось, як вона себе поводила. 

— І тому ти натякнула, що на наступний раз зламаєш їй носа? 

— Радій, що я не сказала чогось гіршого. 

— Тебе справді треба боятися, Солено Салліван. То ти даєш припарки бюрократам, то сперечаєшся зі мною, то доводиш до сказу нашу міс “план під вінець”. 

Їхні очі зустрілися. Вона відчула, як серце зупинилося на пів удару, а потім болісно забилося, наче хотіло вирватися з грудей. У його погляді було щось небезпечне. Мідний відтінок бурштину нагадував розпалене полум'я, що не спалювало, а повільно обпікало зсередини, лишаючи на шкірі гарячі сліди.

Вона затремтіла від раптового хвилювання. Так умів дивитися тільки Діон: із неприхованим захопленням, у якому зливалися виклик, ніжність і палке бажання. Це було неправильно. Соло обіцяла собі дотримуватись дистанції, бути обережнішою з ним, а натомість прагнула загубитися в безодні його очей, линула до його тепла, як самотній метелик до яскравого багаття.  

— Що ж, я певно піду до своєї кімнати, — мовила вона, розуміючи, що потрібно тікати від нього, поки ще не пізно. — Завтра на нас чекає важкий день. 

— Гадаю, тобі краще заночувати у мене, — сказав Діон тим рішучим тоном, що не допускає жодних заперечень. — Відтепер моя мама почне слідкувати за тобою, аби упевнитися у правдивості нашого “кохання”. 

— Але вони ще не знають про наш шлюб…

— Вистачить того, що почула Мелоді. Ти назвала мене “коханим” і поволокла до спальні у неї на очах. До моєї спальні, Соло. 

Соло почервоніла і квапливо відвела погляд, намагаючись приховати збентеження. У коридорі вона справді повелася надто сміливо — надто рішуче, як для дівчини, яка грає з ним у фіктивні стосунки. Її власні слова тепер здавалися їй чимось необачним і компрометували її саму, наче все, що було між ними, вона сприймала за правду. 

Невже він здогадався, що подобається їй? Що вона має почуття до нього? Бо Соло навіть собі ніколи не зізнається в цьому, а йому — тим більше.    

— А ще я думав, що ти захочеш дізнатися, про яке весілля говорила Мелоді, — додав він, присівши поряд із нею. 

Вона миттєво напружилась. Не через його минуле — ні, не через те, що він приховував від неї, — а через його близькість. Відстань між ними скоротилася й Соло відчула жар його тіла. Знайомий запах розмарину та амбри огорнув її, пробуджуючи небезпечні спогади про ранок у хижині. Вона намагалася не звертати уваги, ігнорувати те п'янке та добре знайоме відчуття, що зароджувалося внизу живота і розтікалося по всьому тілу, але присутність Діона заважала. Він дурманив її розум тим, як дивився на неї, як мовчав, як міг одним словом чи дотиком викликати хаос в її голові. На думці крутилося єдине: його чуттєві губи. Кожен спогад про їхній поцілунок роздирав її зсередини, мов тиха кара за те, чого вона не мала права бажати.

Це нагадувало справжні тортури: бути поряд із ним, чути його низький, глибокий голос, насолоджуватись теплом його погляду і водночас знати, що чим ближче вона підпустить його до себе, тим болючіше їй буде. 

Соло стиснула руки в кулаки — так сильно, що нігті вп’ялися у долоні. Її дихання стало частішим, і кожен вдих нагадував зусилля втамувати бурю, що здіймалася у грудях. Вона спробувала зосередитись на його словах, а не думати про те, як близько він сидить біля неї.    

— Якщо тобі неприємно, ти не зобов'язаний розказувати, — сказала вона. — Звісно, я не хочу знову потрапити у таку ситуацію. Адже у мене немає таємниць, які б я приховувала від тебе.