23.

Попри ранній час, прогріте сонцем повітря нагадувало гарячий серпанок, що м'яко огортав людні вулиці Лабокка. Воно пахло пилюкою, літом і свіжозавареною кавою, яку продавали в маленьких кав’ярнях, розкиданих уздовж головної дороги. Сонце, відбиваючись у вікнах, розливалося золотом по фасадах, що зберігали дух тридцятих — із високими колонами, декоративними ліпнинами й масивними дверима, потемнілими від часу.

Діон зупинив “Лінкольна” біля будівлі суду, що знаходилась поряд із мерією — старої, монументальної споруди, зведеної ще на початку століття. Суд нагадував храм закону — урочистий і водночас похмурий, із високими мармуровими сходами, що здіймалися догори широкими прогонами. Стіни з жовтувато-білого вапняку зберігали на собі подих часу, а масивні прямокутні вікна з вузькими білими рамами розміщувалися симетрично у два ряди. Над входом красувався герб штату, а трохи вище — годинник, стрілки якого ледь чутно цокали під жарким вранішнім сонцем. Біля сходів стояли кілька газетярів і продавців лимонаду — вони уважно спостерігали за людьми, які проходили повз, намагаючись всунути їм свої товари. 

Соло переглянулася з Діоном. Рішучість у її погляді змішувалася з ваганням, яке не давало їй спокою. Реакція батька, Олдена, Анни Руайє — чим усе це закінчиться для них обох? Адже незабаром їй доведеться повернутися в Абернаті, а потім — у Плейнв’ю, де кожен її вчинок, кожне рішення стане приводом для конфліктів. І те, що зараз здавалося порятунком, може обернутися трагедією. Чи правильно вона вчинила, коли послухала Діона? Чи не пошкодує, що втягла його у свої проблеми? Бо ж батько почне діяти, щойно дізнається, який “сюрприз” вона приготувала йому.

Діон обійшов машину, відчинив дверцята й простягнув їй руку. Його долоня була тепла, сильна — така, що могла заспокоїти будь-яке серце, якби не усвідомлення, заради чого вони сюди приїхали. Він допоміг їй вийти, і на мить затримав її руку у своїй — наче намагався передати безмовну обіцянку, що з ними нічого не станеться. 

Йому подобалося те, як красиво Соло виглядала. Легка шифонова сукня ніжного фіалкового відтінку чудово підходила під незвичайний темний колір її очей. Вузький пояс підкреслював талію, а спідниця, розкльошена від стегон, колихалася при кожному її кроці. Волосся було зібране в акуратну зачіску, з м'якими завитками біля скронь, що торкалися щік. 

— Готова? — запитав він. 

Соло стримано кивнула. Хвилювання вирувало в ній, як теплий вітер перед бурею, і Діон це бачив. Вона нервово кусала нижню губу, міцно стиснувши руки, щоб він не помітив, як вони тремтять. Це породжувало почуття провини перед нею, бо все мало бути не так.

Він сам не вірив, що дійшов до цього. Фальшивий шлюб із донькою свого ворога. Іронія долі, що не знала меж. Начебто у всьому Плейнв’ю не було інших дівчат, які могли б врятувати його від Мелоді Фостер. А що вже казати про неї — дівчину, виховану у стінах пансіону, де кожен крок жорстко контролювали? Вона жила серед правил і заборон, навчена тримати голову високо, навіть коли серце завмирало від страху. Вона не знала, що таке справжні стосунки, не знала, як довіряти, але прийняла рішення, що назавжди змінить її життя.

Навряд чи Соло мріяла отак виходити заміж — таємно, без білої сукні, гостей та зізнань у коханні. Лише тому, що це потрібно їм обом, вона була готова переступити через власні страхи, розуміючи, що назад шляху немає. Саме тому він не просто брав участь у їхній угоді. Відтепер він ніс відповідальність за неї й за все те, що на них чекало. 

Вони піднялися по сходах і увійшли до будівлі суду. Всередині стояв знайомий для громадських установ запах — суміш полірування для дерева, старого паперу й пилу, що в’ївся у темні панелі стін. Високі стелі з декоративною ліпниною приглушували кроки, а викладена керамічною плиткою підлога відбивала їхні силуети. 

Вздовж коридору тягнулися дерев’яні лави, на яких сиділи кілька відвідувачів — чоловіки в темних костюмах із капелюхами та жінки в строгих сукнях із широкими спідницями. Вони час від часу нервово поглядали на годинник, що висів на стіні, або перегортали старі газети, очікуючи, коли їх покличуть. На стінах майоріли пожовклі оголошення та офіційні документи, обрамлені в прості чорні рамки, а поверх дерев’яних панелей можна було помітити сліди старого полірованого воску, який давно не оновлювали.  

За невисокою дерев’яною стійкою стояла жінка середніх років, одягнена у сірий костюм з акуратно застібнутим жакетом і блузкою під комірець. Її обличчя було суворе, а очі — примружені, ніби вона постійно оцінювала кожного відвідувача та трохи дратувалася, що люди приходили до суду з самого ранку. 

Жінка повільно відірвала зосереджений погляд від товстого журналу реєстрації, сторінки якого були списані дрібним, охайним почерком. Її губи стиснулися в різку, майже геометрично рівну лінію, коли вона підвела очі на Діона і Соло:

— Добрий ранок. Вам призначена зустріч?

— Добрий ранок. Ми хочемо зустрітися із суддею, містером Коллінзом, — сказав Діон.

— Суддя приймає лише за записом, — вона роздратовано постукала ручкою по сторінці журналу. — Без запису — ніяк.

— Повідомте йому, що прийшов юрист Діон Руайє, — він дістав з кишені штанів посвідчення та показав їй. — Справа невідкладна. 

Жінка злегка насупилася. Її очі підозріло ковзнули по документу, затрималися на печатці, потім — на обличчі хлопця. В залі повисла тиша, порушувана цоканням настінного годинника й приглушеним гулом друкарської машинки десь за стіною, поки вона вивчала документ з тою настороженою педантичністю, що часто мають секретарки, які роками пильнують відвідувачів у громадських установах.