22.

Діон щільно причинив за собою двері спальні. Замок клацнув із тихим металевим звуком, що відлунням прокотився по просторій кімнаті, і він відчув, як напруга спадає з його тіла. Він на мить завмер, притулившись плечем до одвірка, й полегшено видихнув — нарешті вони з Соло остались одні. 

Дівчина різко обернулася до нього — розгнівана і збентежена водночас. Вона схрестила руки на грудях, ніби захотіла звести між ними невидимий бар’єр, за яким могла б сховати розгубленість та зраду власних почуттів. Її щоки палали, мов після довгої біганини, а блиск в очах видавав внутрішню боротьбу між гнівом і тим, що вона вперто відмовлялася визнавати. 

Її фіалкові очі метали блискавки, хоча у глибині погляду тремтів неприхований подив. Вона глянула на нього так, наче він утратив розум — і водночас відчайдушно намагалася не видати, що серце шалено б’ється від його слів. Як Діон узагалі міг до такого додуматися — сказати Анні Руайє, що вона його наречена?! Це було безглуздо, ризиковано… і надто небезпечно для обох. Навіть якщо вона щиро захоплювалася ним, відчувала симпатію й довіряла йому.

Соло вперто стиснула губи, стримуючи гарячі слова, що палали на язиці, готові злетіти будь-якої миті. Ні, вона не дасть Діонові задоволення бачити, як її рознервувала його безглузда витівка. Хай думає, що їй байдуже, й до біса, що всередині все клекотить, мов розпечене залізо. До біса те, що він звів її з розуму цим ранком, до біса його ніжний голос, що досі лунав у вухах, і дотик, який не виходив із пам’яті. І те, що сталося між ними у хижині… вона не повинна забивати цим голову. Їй вистачає власних турбот без його матері, яка вже дивиться на неї, як на загрозу. А тепер — чудово, просто чудово — вона нажила собі нового ворога! Зверхня Анна Руайє… хтозна, якою безсердечною вона виявиться! 

Діонові здалося, ще трохи — і Соло вибухне. Войовнича і водночас небезпечно зваблива у своєму гніві, вона стояла перед ним, мов натягнута струна, готова розірватися від найменшого доторку. Її постава була зухвала, але зрадливо тремтлива у дрібницях; лише очі — глибокі, бездонні фіалки, — видавали сум’яття, яке вона намагалася приховати за маскою впертої рішучості.

Напруга між ними густішала, як перед грозою, коли повітря стає важким від невимовних слів і стриманих почуттів. Він бачив, як на її шиї ледь помітно пульсує жилка, як вона щосили стискає пальці, аж кісточки біліють, як щомиті змінюється вираз її обличчя. Спалах гніву, тривога, потім знову гнів — палкий, нестримний, але дивно беззахисний у своїй щирості. Вона нагадувала йому полум’я, що то іскриться, то гасне від власної сили, і він не міг відірватися від цього видовища — непередбачуваного й водночас дивовижно прекрасного.

— Я не мав вибору, — сказав хлопець, ступивши крок вперед. Відстань між ними скоротилася до кількох подихів. Його тепло огорнуло її, і Соло відчула, як легке тремтіння пробігло по шкірі, коли гарячий подих торкнувся її щоки.

Її серце здригнулося від болю і полегшення водночас. Усе всередині змішалося — полум’я крихкої надії, що він справді не має почуттів до Мелоді, й крижаний страх, який тихо нашіптував: не вплутуйся в те, що зруйнує твій спокій… і тебе саму. Ця гра, у яку він втягнув її, могла стати небезпечнішою, ніж вони обоє уявляли — Соло чудово це розуміла. Але кожен його погляд, кожна усмішка, кожен невимушений дотик змушували її забувати про обережність. Його близькість збурювала кров, розпалювала те, що вона так наполегливо намагалася приховати за спокоєм, сплутувала її думки. 

У грудях народжувався страх — не перед його матір’ю, не перед осудом чи чутками, а перед тим, що їхня вигадана історія може вийти за межі гри. Що одного дня вона перестане розрізняти, де закінчується обман і починається правда, а потім її серце буде розбите.

— Аби я справді була Соленою Лін, я з легкістю зіграла б роль твоєї нареченої, — відповіла вона. — Але уяви, що станеться, якщо твоя мама дізнається, хто я насправді?

— Те саме можна сказати про твого батька, — він м’яко усміхнувся, хоча погляд залишався надто серйозним. — Я знаю, ти єдина, хто може мені допомогти. І наша фальшива вдаваність почуттів… вигідна для нас обох. 

— Я не можу погодитися. Ти розумієш, на яку небезпеку наражаєш себе? Щойно новина долетить до батька чи Олдена, вони почнуть діяти, і тобі добре відомо, як.

— Ти хвилюєшся за мене? 

Соло завагалася. Зізнатися йому — це означало відкритися, а вона не була впевнена, що саме він про неї подумає. Вони знали одне одного зовсім мало, їх розділяло надто багато, і за всіма правилами здорового глузду її не має тягнути до нього. Та вона вже піддалася почуттям, коли поцілувала його. То що з того, якщо сказати йому правду?

Діон повільно простягнув руку й торкнувся її підборіддя. Його пальці були теплими, а дотик — ніжним і впевненим. Він змусив Соло підвести погляд, щоб вона поглянула йому у вічі.

— Так, хвилююся,— прошепотіла вона. — Тебе не зупинило те, що я донька твого ворога, але я ніколи не забувала про це. Не хочу, щоб все обернулося трагедією для одного із нас. 

Вона більше не сердилася на Діона. Замість гніву прийшло усвідомлення: скільки б вона не намагалася втекти від почуттів до нього, вони вже пустили коріння глибоко в її серці. І що ближче він був — тим слабшою вона ставала. 

Коли його мама натякнула про його весілля з Мелоді, світ ніби розколовся навпіл і їй забракло в ньому місця. Такого болю вона ще не знала. Не тоді, коли батько безжально кинув її напризволяще. Не тоді, коли повернув у Плейнв’ю лише для того, щоб використати, як розмінну монету у власних інтригах. Але тепер Діон просив стати частиною його обману — грати роль його нареченої, ніби це було єдиним порятунком із ситуації. Як вона могла погодитися? Як могла наважитися ризикнути власним серцем?