21.

Анна Руайє неквапливо сьорбала свіжозаварену каву з вершками, спостерігаючи із веранди, як на подвір’я плавно заїжджає кремезний «Лінкольн» Діона. Темно-синій кузов автомобіля, відполірований до дзеркального блиску, мерехтів під сонцем краплями дощу, що не встигли висохнути після грози. Світло ковзало по хромованих бамперах і вигинах довгого капота, підкреслюючи елегантні лінії машини — старої, але доглянутої. 

У повітрі стояв густий запах сирої землі, змішаний із солодкуватим ароматом квітів, що цвіли на клумбах. За парканом тихо шурхотіла пожовкла від спеки трава, а на обрії повільно розтягувалися хмари, поступаючись місцем пломінкому техаському сонцю. Повітря парувало вологою, земля дихала теплом, і все навколо — від потрісканих стовбурів мескітів до темних плям мокрої глини під ногами — ніби ожило після тривалої посухи.

Волосся Анни, темне й густе, було зібране у високий хвіст, і кілька неслухняних пасом торкалися шиї, підкреслюючи золотисту засмагу її шкіри. Легка муслінова сукня кремового кольору огортала її тіло м’якими складками й тонка тканина ловила кожен подих вітерцю, колихаючись довкола її колін. Пояс із тієї ж тканини підкреслював тонку талію, а туфлі на низьких підборах, підібрані в тон, блищали новою лакованою поверхнею.

Анна не здавалася втомленою, хоча кілька годин провела у дорозі, поспішаючи на ранчо після тривожного дзвінка Лу Енн. Її не спинила навіть гроза, що розбушувалася дорогою. Вона керувалася не розумом, а материнським неспокоєм, коли кинула всі справи й помчалася у Лабокк. Її єдиний син уперше за стільки років з’явився з дівчиною, та ще й привіз її на ранчо без жодного попередження. Вона не могла це проігнорувати. 

Після історії з Алексіс, яка втекла з їхнього весілля, Діон уникав Лабокка, наче місто палило його спогадами. Анна знала: він ховається не від людей, а від болю, що роками не давав йому спокою. Тому терпляче чекала, коли серце її сина знову відкриється — і весь цей час таємно будувала плани, сподіваючись, що він зрештою помітить Мелоді Фостер.

Мелоді — донька її давньої подруги, вихована, гарна, з бездоганним походженням і статками — здавалася Анні ідеальною партією для Діона. Вона вже бачила перед собою їхнє весілля, білу сукню нареченої, оркестр, блискучу посмішку сина. Та замість того він привіз якусь чужинку: “Легковажну журналістку із сумнівною біографією, яка ходить напівроздягненою по будинку й намагається спокусити Діона,” — повідомила їй домоправителька.

Анна стисла чашку трохи міцніше. Кава охолола, але в ній спалахнуло щось гарячіше — суміш гніву та роздратування. Вона ненавиділа спонтанні сюрпризи. Якщо Діон ставив її перед фактом, це означало лиш одне — те, що він робив, розсердить її.

Мелоді сиділа поруч, у глибокому плетеному кріслі, витончена й бездоганна, як завжди. Її світла сукня м’яко мерехтіла під променями сонця, а на колінах лежали акуратно складені руки — втілення стриманої вихованості. Анна спеціально покликала її з собою: присутність Мелоді мала стати щитом від будь-яких інтриг тієї клятої журналістки. 

Для Анни це була не просто зустріч, а битва за вплив на власного сина. “Проблему” слід усунути ще до того, як вона встигне пустити коріння в його серці, думала жінка, різко стискаючи напомаджені губи. Вона вирішила діяти рішуче: заручини Діона з Мелоді відбудуться тут, на ранчо, у присутності знайомих, яким вона вже розіслала запрошення. І байдуже, чи сподобається це синові — материнська воля мала стати остаточною крапкою у вирішенні його сімейного життя. 

— Як добре, що ви покликали мене з собою, — сказала Мелоді, солодко усміхаючись Анні. — Я давненько не заїжджала на ранчо. 

Вона була красунею. Світловолоса, з м’якими, акуратно вкладеними хвилями волосся, що відливали золотом на сонці. Її ніжна шкіра мала легкий відтінок персикового рум’янцю.  Великі небесно-блакитні очі здавалися трохи наївними, але в глибині погляду ховалася самовпевненість дівчини, яка звикла знати собі ціну.

На довгоочікувану зустріч із Діоном Мелоді одягнула сукню з шовкової органзи кольору айворі, оздоблену мереживом по комірцю й рукавах. Корсетний ліф підкреслював тонку талію та повні груди, а спідниця розкривалася легкими хвилями — так, що при кожному русі тканина переливалася золотавим відтінком. На ногах красувалися новенькі лаковані човники, а на шиї блищала нитка справжніх перлів — подарунок від батька.

Вона пахла дорогими парфумами — сумішшю жасмину, ванілі й стиглих персиків, що ніжним шлейфом тягнулася за нею, мов дотик спогаду про літо. Аромат був водночас солодкий і витончений, із тією ледь відчутною ноткою пудри, що залишалася в повітрі навіть після того, як Мелоді проходила повз. 

Вона вміла усміхатися так, що кожен чоловік у радіусі кількох метрів почувався обраним. І саме тому Анна була впевнена: жодна легковажна журналістка не зможе конкурувати з такою ідеальною кандидаткою за статус її невістки. 

— Гадаю, нам усім не завадить трохи відпочинку, — жінка поставила порожнє горнятко на стіл і підвелася з крісла. — Ходімо, привітаємося з Діоном. Мені кортить побачити ту самозванку, яка насмілилася пудрити мізки моєму синові.

— А якщо він розсердиться, коли побачить нас?

— Не забувай, що це ранчо належить мені. Я можу приїжджати сюди в будь-який час.

Анна граційно спустилася східцями на подвір’я, тримаючись із тією природною величчю, яка не потребувала зусиль. В її жилах текла кров французів-аристократів, і це відчувалося в її рухах, у легкому повороті голови, у тому, як вона тримала підборіддя трохи вище, ніж годилося. А ще вона мала чудовий смак у всьому — від вибору прикрас до інтонацій у розмові. Вона не терпіла дешевизни, метушні й зайвих емоцій. Її голос був м’який, але в кожному слові просочувалася владність, і навіть коли вона посміхалася, у її погляді залишався холодний відблиск — ознака жінки, яка звикла керувати, а не просити.