19.

Хижина була невеликою, і складалася лише з однієї кімнати. Запах сирості та прілого дерева одразу вдарив у ніс, коли вони зайшли всередину. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь вікна, Соло розгледіла старий стіл, два стільці з поламаними спинками та невелику, обкладену каменем грубку в кутку. Під вікном стояло єдине вузьке ліжко, застелене линялою ковдрою, поверх якої лежала одна широка подушка. 

Біля грубки Діон побачив оберемок сухих гілок, старі газети та сірники. Він обережно поставив пакет із провізією на розхитаний стіл, й підійшов ближче. Присівши на коліна, він провів долонею по холодному металу грубки, перевіряючи, чи придатна вона до використання. Вітер свистів у щілинах, а дощ немилосердно барабанив по даху, і в цій тривожній какофонії Діон раптом відчув, наскільки важливим було розпалити вогонь — не лише для тепла, а й для того, щоб хоч трохи розігнати темряву, яка здавалася надто густою.

Він озирнувся на Соло. Вона стояла неподалік, обійнявши себе руками, її плечі тремтіли від холоду, а мокре волосся липло до щік.  

— Зніми мокру одежу і загорнися в ковдру, інакше змерзнеш і простудися, — сказав він, акуратно складаючи в грубку гілки. — Я не буду дивитися. 

Його слова повисли між ними, змішуючись із шумом дощу та гулом вітру, що тарабанив іржавими віконницями. Вона на мить завагалася, відчуваючи, як щоки заливає гаряча хвиля сорому від самої думки роздягнутися перед ним. Навіть якщо він відвернувся, зосередившись на розведенні вогню, відчуття вразливості все одно було надто гострим, щоб його ігнорувати. Адже Соло ніколи не мала близькості з чоловіком, хоча добре знала, що це означає. Її уява малювала картини, від яких серце починало калатати ще швидше, а тіло тремтіло не лише від холоду: сум'яття і невпевненість спліталися з дивним хвилюванням, що полум'ям розтікалося по її венах. Вона ніби стояла на краю прірви, і від того почувалася беззахисною.

— Я… я не впевнена, що це гарна ідея, — ледь чутно прошепотіла вона, потираючи себе руками, щоб зігрітися.  

— Послухай, — м’яко сказав Діон, — тут настільки сиро, що в мокрій одежі ми лиш швидше захворіємо. Нам все одно доведеться висушити одяг і… спати на одному ліжку. — Він витримав паузу, аби вона правильно його зрозуміла, й рішуче додав: — Я не збираюся робити те, чого ти не хочеш. Домовились?

 В тому, що він щирий і відвертий з нею, Соло не сумнівалася ні на мить. За той короткий час, що вони провели разом, вона встигла розгледіти в ньому набагато більше, ніж просто хлопця, який простягнув руку допомоги попри давню ворожнечу між їхніми родинами. Діон належав до тих людей, які не дозволяли собі жити упередженнями. Він ішов власним справедливим, чесним шляхом, навіть якщо той був надзвичайно важким.

Дивлячись на нього, вона щоразу відзначала ті деталі, що робили його таким особливим у її очах: впертий вигин губ, що свідчив про силу характеру, уважний погляд темних очей, у якому читалася рішучість і водночас дивна м’якість, усмішка, від якої перехоплювало подих… Він здавався незламним, ніби міг витримати найжорстокіші удари долі, та Соло бачила, наскільки чутливе у нього серце. 

Вона ловила себе на тому, що поруч із ним почувається інакше: не такою чужою і зайвою, як це було в оточенні інших людей. Його присутність заспокоювала її, дарувала почуття безпеки та затишку. І що більше вона пізнавала його, то важче було уявляти його просто як "сина ворога". Для неї він дедалі більше ставав людиною, якій хотілося вірити й довіряти — навіть тоді, коли серце лякалося цього почуття.

— Гаразд, — зітхнула вона, і цей короткий звук прозвучав майже як капітуляція.

Дівчина підійшла до ліжка й, намагаючись не звертати уваги на присутність Діона, почала роздягатися. Кожен рух здавався надто гучним, і від того ставав ще більш незграбним. Її руки зрадливо тремтіли, видаючи хвилювання, що розросталося в грудях важким клубком. Вона стягнула з себе майку, і сире повітря одразу обдало вологу шкіру холодом. Потім — шорти, що впали на підлогу з несподівано різким звуком. Її щоки миттєво спалахнули жаром, і Соло здалося, що навіть грім не був таким голосним, як удари її серця.

Вона не наважилась зняти білизну, щоб просушити її, і швидко обернула ковдру навколо тіла. Їй навіть не хотілося думати про те, як вони мають ділити навпіл вузьке, скрипуче ліжко. Саме усвідомлення того, що між ними не буде звичної відстані, що ковдра, якою вона вкрилася, стане спільною, зводило її з розуму. Уявлення про його плече, що може ненароком торкнутися її, чи руку, що випадково зачепить її в темряві, хвилювали дівчину до тремтіння в усьому тілі.

Діон розпалив вогонь. Сухі гілки сердито затріщали, і полум’я поступово розгорілося, виганяючи темряву з кутків хижини. Рухливе світло вихопило з мороку тріщини на стінах, що були замащені глиною, ковзнуло по грубо збитій із дощок підлозі та окреслило кожну подряпину на столі. 

Коли він підвівся на ноги й глянув на Соло, вона розпаковувала біля стола їжу, що дала їм місіс Паркер. Язики полум'я падали на її фігуру, вимальовуючи контури округлих плечей та голих рук. Ковдра огортала її, мов кокон, м'якими складками спадаючи до щиколоток, і він вперше звернув увагу, які вони тонкі. 

Він відчув дивну суміш захоплення й ніжності. Рухи Соло були зосереджені, але трохи невпевнені — пальці ледь помітно тремтіли, поки вона по черзі розгортала вощений папір й діставала звідти м'ясо, хліб та сир.  

— Ти можеш розвішати свою одежу на стільці біля грубки, — сказав він. Звук його низького, глибокого голосу змусив її здригнутися. — До ранку все просохне.