18.

Ландшафт, що відкрився перед ними, зачаровував своєю дикою, неприборканою красою.  Рівнина просто зникала, а на її місці простягався величний каньйон Капрок — червона прірва, що спадала вниз хвилястими терасами, обсипаними уламками вапняку, з глибокими, темними розломами та моторошними скельними вежами, схожими на сторожових велетів. Сонце, вже сховане за хмарами, фарбувало скелі у густі відтінки охри й темного золота, а десь у далині блиснула перша нитка блискавки. Це був абсолютно інший світ — химерний, дивовижний і досі незнайомий. Вона ніколи не бачила такого. Навіть вітер здавався іншим — різким і поривчастим, немов живий. У ньому змішувався гарячий присмак розпеченої пустелі з гіркуватим ароматом дикого чебрецю та пилку квітів, що росли десь унизу, між кам’яними виступами. Він налітав з різних боків, приносячи з собою шурхіт піску та тихий, протяжний свист скель, що оманливо зазивали у свої небезпечні тенета. 

Діон взяв Соло за руку. Його теплі пальці міцно стиснули її долоню, й вона відчула, як хвиля жару пробігла по шкірі. Було щось особливе в тому, як він глянув на неї. Вітер тріпав його золотисто-каштанове волосся, що грало на сонці відтінками меду та бронзи. Легка щетина на підборідді додавала суворої мужності його обличчю й водночас робила його ще привабливішим, а чітко окреслені губи вабили своєю чуттєвістю. Він не відводив від неї погляду, мов бачив її наскрізь — схвильовану, зачаровану і водночас спантеличену почуттями, що розпускалися в її серці. 

Вони рушили вузькою стежкою, що звивалася між гострими кам’яними виступами й глибокими тріщинами у скелях. Повітря ставало дедалі свіжішим, наповненим запахом гарячого каменю і вологого піску, а десь далеко внизу розлітався тихий шелест струмка, що пробивався серед кам’яних гігантів. 

Стіни каньйону, пофарбовані в найнеймовірніші відтінки, від цегляно-червоного до світло-кремового, спадали вниз хвилястими терасами. Кожен шар був ніби сторінкою в історії землі, де вітри й дощі протягом мільйонів років вирізали дивні, химерні візерунки. Де-не-де з-поміж скель пробивалися пучки сухої трави й колючі чагарники, що дивом трималися на крутих схилах.

Стежка звивалася серед гострих кам’яних виступів і вела до урвища, з якого відкривався захопливий краєвид на безодню каньйону Капрок. Вітер поступово набирав силу — поривчастий і холодний, він пронизував тіло до самих кісток, немов холодна хвиля, що накочувалась з глибини прірви. Над їхніми головами густіли грозові хмари, важкі й сірі, повільно стягуючись у щільну пелену, яка загрожувала розірватися блискавками в будь-яку мить.

— Я обіцяв тобі розповісти свою найулюбленішу вигадку, пов’язану з історією нашого ранчо, — промовив Діон, зупиняючись на самому краю виступу. В його низькому, глибокому голосі бриніли ностальгічні нотки, наче він згадував щось давнє і дуже дороге серцю. — Тому привів тебе сюди. Вітер тут особливий, скоро ти це зрозумієш. Закрий очі.

Він став позаду Соло, обережно обнявши її за талію, щоб вона не впала. Жар його долонь проникав крізь тонку тканину майки, змушуючи дівчину тремтіти, а гаряче дихання, що ковзало по її шиї, викликало мурашки уздовж хребта. 

— Розслабся. Ні про що не думай, окрім того, що ти зараз відчуваєш. Зосередься на вітрові.

Вона закрила очі. Було важко підкоритися його словам — тепло його тіла і м’який, але впевнений тиск його рук розхитували її внутрішню рівновагу. Соло відчувала його присутність кожною клітиною тіла, жадібно вбирала її в себе, і це було щось настільки бентежне, що тремтіння охопило її всю, від кінчиків пальців на ногах до маківки голови.  

Вітер ніжно торкнувся її обличчя, мазнув по щоках прохолодним подихом, й розтріпав волосся. Він ніс з собою запах сухої трави, техаських прерій і свободи, погладжував її шкіру так, ніби перевіряв її терпіння, то лагідно, то раптово зриваючись у сильніший порив. У його подихах було щось вільне, майже п’янке, і водночас тривожне.  

— Мені було шість, коли дід вперше показав мені це місце, — тихо сказав Діон. Він дивився в далечінь, туди, де над небокраєм збиралися важкі дощові хмари, що віщували грозу. Останні промені сонця кидали на червоні скелі довгі тіні, від чого каньйон здавався ще більш таємничим.  — Ми втратили Ліліан і хоча я майже не пам'ятаю її, в дитинстві я був сильно прив'язаний до неї. Батьки не знали, що зі мною робити, тому відправили на ранчо, сподіваючись, що тут я зможу заспокоїтись й перестану влаштовувати істерики. Вони не розуміли простої істини — моє дитяче серце було розбите. Я сильно сумував за сестрою і більше не уявляв свого життя без неї.

Страждання у його голосі пройняло її до самого серця. Соло захотіла повернутися до нього, та Діон утримав її, м'яко опустивши руку їй на плече. Там, де його пальці торкнулися оголеної шкіри, її ніби опалило електричним струмом. В роті стало сухо, а серце закалатало, мов налякана пташка. Вона затамувала подих, спантеличена тим, що відчувала: його пекучий біль, пронизаний душевною мукою, крижані обійми вітру, що намагався зірвати її зі скелі, та власний страх перед незнайомими, забороненими почуттями, що наповнювали її серце.

— Не піддавайся емоціям, — прошепотів він, ледь торкаючись губами її вуха. — Іноді вони беруть над нами верх, але ми маємо навчитися бути сильними, навіть якщо це невимовно важко.

Соло чудово розуміла його. Адже усе життя змагалася із несправедливістю, ховала свої страхи за маскою рішучості та не дозволяла собі слабкості. На людях вона лише усміхалася, й ніхто не знав, скільки болю та самотності ховалося всередині неї. Вона вміла мовчати, загартована жорстокими уроками життя, але зараз ретельно збудовані оборонні стіни, що захищали її від інших, давали перші тріщини й причиною цьому був Діон Руайє.