17.

Соло стояла перед великими дзеркальними дверцятами шафи у спальні для гостей і прискіпливо розглядала власне відображення. Гаряча ванна, ніч, проведена в м’якому ліжку, і ситний обід остаточно розвіяли залишки втоми — тепер вона почувалася бадьорою і повною сил. Ретельно розчесане волосся спадало на її плечі м'якими хвилями — темно-русяве, блискуче, воно ще зберігало запах трояндового шампуню. На носі красувалися веснянки, які надавали їй милої чарівності, а у темних, фіалкових очах світилася звична рішучість.

Вона почувалася трохи незручно в одязі, який напередодні купив для неї Діон. І не тому, що їй не подобалося, як вона виглядає — навпаки, їй навіть імпонував цей образ. Проблема була в іншому: що подумає Діон, коли побачить її такою — в коротких шортах із деніму, що облягали стегна, і білій майці без рукавів, що підкреслювала тонку талію та округлі, невеликі груди. Такий вигляд навряд чи відповідав його уявленню про те, як має виглядати дівчина на прогулянці по ранчо. Але ж Соло перебрала всі речі в пакеті: дві сукні — одну легку, бавовняну, іншу — з делікатного шовкового шифону, пару джинсових штанів, лляну спідницю А-силуету і шовкову блузку з комірцем. Усе здавалося надто нарядним або незручним для поїздки верхи, та ще й у таку спеку. А штани, в яких вона приїхала вчора, забрала на прання місіс Паркер — домоправителька з правильними манерами та суворим виразом обличчя, яка дивилась на дівчину так, ніби в чомусь підозрювала її.

На дні пакета було ще дещо: два комплекти спідньої білизни, ретельно складеної й загорнутої у папір із написом “Бутик на Мейн-стріт”. Перший — молочно-білий, шовковий, прикрашений французьким мереживом уздовж лінії чашок і країв трусиків із високою талією. Гладкий на дотик, з легким блиском, він виглядав розкішно, як щось із модного журналу. Другий — більш зухвалий: пудрово-рожевий, з напівпрозорої органзи, із тоненькими бретелями та мініатюрними бантиками на чашках. Трусики до нього були вузькі й відверті, вона не звикла таке носити. 

Дорого, зі смаком і майже непростимо сміливо, — подумала Соло, ховаючи рожевий комплект назад до пакета. Її щоки почервоніли, коли вона згадала, як вони стояли в магазині й Діон попросив продавчиню підібрати “щось розкішне”. Не вульгарне, але таке, що ідеально підійде для “сміливої дівчини-революціонерки”. Продавчиня років п'ятдесяти, з модною зачіскою і яскраво нафарбованими губами, ледь помітно усміхнулася, мовби щось зрозуміла про них обох, і Соло захотілося втекти звідти — так незручно їй ще ніколи не було.

Зрештою, вона одягнула білий комплект. Він здавався практичнішим — стриманіший за рожевий, хоч і не менш відвертий. Але навіть він був надто інтимним, щоб купувати його дівчині, з якою тебе нічого не пов’язує. Від цього ставало тривожно. Й не лише тому, що між ними не могло бути нічого — принаймні, не мало б бути. А тому, що їй було не байдуже. Вона відчувала, як її серце зрадливо б’ється швидше, і не знала, що з цим робити. Їх розділяло більше, ніж з’єднувало, але думка про те, як Діон мовчки стояв у крамниці, серйозно розглядаючи мереживо й шовк для неї, обпікала її сильніше, ніж техаське сонце. 

 — Гаразд, Соло, не думай про це. 

Вона взяла в одну руку прості коричневі сандалі на шкіряних ремінцях, в іншу — солом'яний капелюх, і покинула кімнату. 

В напівтемному коридорі панувала приємна прохолода. Стіни, оббиті дерев'яними панелями кольору світлого горіха, віддавали теплом полірування і роками ввібраного сонця. З широкого вікна в кінці коридору пробивався сніп золотавого світла, змушуючи пилинки кружляти в повітрі, наче в повільному танці. 

Соло ступала босими ногами по старому дубовому паркету. Він ледь рипів під вагою кожного кроку, а його холод поколював шкіру. Повітря пахло сухоцвітами, деревом і якимось особливим, теплим запахом старого будинку, в якому вчувався сімейний затишок. Вона помітила в кімнатах антикварні меблі з різьбленням, порцелянові вази на консольних столиках, натюрморти в золочених рамах, м’які килими з Франції. Усе здавалося продуманим, ретельно підібраним, і поєднувало в собі американську функціональність та європейську вишуканість.  

Вона минула вітальню, де під стелею висіла старовинна люстра з кришталевими підвісками, й повернула вбік — туди, де з-за аркового проходу долинув слабкий аромат кави та свіжоспеченого хліба. Кухня виявилась просторою, з великим островом посередині, дерев'яними меблями, блискучою плиткою й мідним посудом, що висів над газовою плитою. 

Біля широкого кухонного острова з масивною мармуровою стільницею стояв Діон. На ньому була біла сорочка з закоченими до ліктів рукавами, що відкривала засмаглі передпліччя, і злегка потерті джинси. Він тримав чашку кави однією рукою, а другою гортав газету. Його поза здавалася невимушеною, навіть розслабленою, але в погляді читалася напруга — наче думки були далеко по за межами кухні.

Поряд із плитою, обернена до нього спиною, стояла домоправителька, місіс Паркер — висока, сухорлява жінка з вузькими плечима, завжди випростана, як струна. Її темне волосся було акуратно заплетене в косу й закручене в тугий вузол на потилиці, а білий фартух — ідеально накрохмаленим. Вона помішувала щось у важкій чавунній каструлі, час від часу витираючи спітніле обличчя рушником, і розказувала Діону про справи на ранчо. 

Соло нерішуче зупинилась у дверному отворі, притискаючи до грудей солом'яного капелюха.

— Добрий день, — промовила вона, почуваючись зніяковіло від того, що порушила їхню розмову.

Діон підвів очі, і на мить завмер, затримавши подих, а потім захлинувся ковтком кави. Соло стояла перед ним, така свіжа, зваблива й одночасно ніжна, що це вдарило по ньому сильніше, ніж він міг очікувати. Його погляд мимоволі ковзнув по її струнких ногах, де широкі шорти оголювали коліна та частину стегон, далі — по плавних лініях тіла, обтягнутих білою майкою, що відверто окреслювала тонку талію та груди. Глибокий виріз відкривав тендітну шию, ямочку в ключицях, а ніжна засмага на її шкірі здавалася ще виразнішою на фоні білого вбрання. Її щоки зрадницьки порожевіли, коли вона зустріла його погляд — прямий, пронизливий, він намагався розгледіти найпотаємніші кутки її душі.