16.

Батько приїхав набагато швидше, ніж вона чекала. Та ще й з Артуром Олденом. 

Соло здаля впізнала його іржаву машину, старий пікап “Ford”, яким він їздив на поля або розвозив продукти тим, хто ще підтримував з ним торгівлю. Вицвілий синій колір перетворився на тьмяно-блакитний відтінок, місцями вкритий іржею, що проступала рудими плямами, ніби хвороба. Кузов був побитий, зі вм'ятинами, а шини, здавалося, давно забули, що таке ідеальний тиск. На лобовому склі висів шар пилу, що осів від безлічі подорожей по техаських преріях. Крізь нього ледь проглядався приклеєний до скла вицвілий напис "God Bless America". 

— Що нам робити? — запитала вона, повертаючись до Діона, щоб бачити його обличчя.

Вони сиділи верхи на коні, і цього разу вона не відсторонилася, не тримала дистанції, як вчора, по дорозі в Абернаті. Тіло болісно вимагало відпочинку — ніч без сну виснажила її, а теплий, ситний обід, яким він нагодував її, лише поглибив втому. Її плечі повільно опустились, і вона несвідомо притулилася до нього, шукаючи хоч крихту опори й тепла. В одній руці хлопець тримав повід, а іншою обіймав Соло за талію, щоб вона не звалилася з коня. Від нього віяло безпекою й затишком, яких вона так потребувала. 

Діон зупинив коня за двісті ярдів від будинку, там, де стара, вицвіла огорожа позначала початок території, що належала їй. Сонце стояло високо в небі, й рідкісні, кремезні клени, що самотньо височіли вздовж дороги, відкидали короткі, чіткі тіні, які ледь давали прихисток від невблаганної спеки. 

— Поїдемо на ранчо моєї maman у Лабокк, — сказав він. — Там ніхто не стане тебе шукати.

Соло здивовано підняла брови — його пропозиція була неочікуваною й водночас неправильною. Вона не хотіла стати причиною суперечок у його родині, якщо хтось із них дізнається, хто вона насправді. Вона й так почувалася винною йому — Діон надто багато зробив для неї. 

— Я не можу.

— Чому це? — він нахилився трохи ближче, і сонячне світло, ковзнувши по його обличчю, розігріло мідний відблиск у бурштинових очах. Вони спалахнули незвичайним відтінком червоного — гарячим, медовим, майже вогняним.

— Я ж Салліван, — з гіркою посмішкою мовила вона. — Як я поїду на ваше ранчо?!

— Я добре пам'ятаю, хто ти, — відповів він.

Діон лагідно торкнувся її щоки — обережно, неквапливо, ніби боявся злякати дівчину. Його пальці затримались на синці, що проступав на ніжній шкірі її обличчя, і Соло затамувала подих. Він провів по ньому подушечками, ледь відчутно, пронизуючи її поглядом наскрізь, й цього вистачило, аби її серце розхвилювалося, як птах, якого вперше випустили з клітки.

 — І я не дозволю Олденові робити з тобою таке, — додав він, не приховуючи свого гніву. 

В її широко розкритих фіалкових очах тремтіло збентеження. Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чому він — той, кому її батько завдав стільки болю, — раптом став для неї єдиною точкою опори. Чому його близькість викликала почуття довіри, а його доторки — жар в кожній клітині її тіла? Чому її здоровий глузд мовчав? Невже це було правильним — дозволити серцю вибрати його, навіть якщо він здатен спалити її дотла. 

 — Я можу десь перечекати, — Соло подалась трохи вперед, аби збільшити простір між ними. Її голос прозвучав невпевнено, а в очах промайнула тривога.

Діон не відступив. Він не торкався її знову — лише спостерігав, вловлюючи найменші зміни в її погляді, в ледь помітному тремтінні плечей, у тому, як вона ненавмисне вперлася коліном у його ногу. Він відчував її напруження і нерішучість. Вона вагалася — не тому, що не довіряла йому. Вона боялася почуттів, що могли спалахнути між ними. А ще — не хотіла бути тягарем і завдавати йому шкоди.

— Гадаєш, вони не обшукають все містечко? Поглянь, — хлопець махнув рукою в сторону кількох незнайомих чоловіків, які вийшли слід за Олденом з подвір'я її будинку, — твій наречений налаштований серйозно. Навряд чи йому сподобались твої революційні погляди.  

Вона зітхнула — Діон був абсолютно правий. Кремезні постаті бандитів, найнятих її батьком, рухалися з похмурою рішучістю, наче хижі звірі, випущені на полювання. Їхні важкі чоботи піднімали куряву з сухої землі, а напружені обличчя, затінені крисами капелюхів, говорили про їхні наміри. Один із них, особливо грізний, з квадратною щелепою і зашкарублими кулаками, зупинився біля огорожі. Він нахилився вперед, немов принюхувався, вдивляючись у зарості. Його липкий погляд повільно повзав по кожному кущу, кожному клаптю землі. В грудях у Соло защеміло — здавалося, він відчуває її присутність, навіть не бачачи її.

— Але в будинку залишились всі документи, що мені вдалося зібрати, — прошепотіла вона. — Якщо вони попадуть в руки батька чи Олдена, мої наміри розкриються.

— Він і так дізнається, чому ти тут. Клерк не мовчатиме, повір. 

Діон різко розвернув коня, і той нервово заржав, відчуваючи поспіх вершника. Пришпоривши йому боки, хлопець змусив тварину рушити риссю, а вже за кілька кроків — перейти на галоп. Міцно обійнявши Соло, він притиснув її до себе — її тіло відчутно напружилося, але вона не відсторонилась. Його стегна вперлися в стегна дівчини,  і навіть крізь тканину одягу вона відчула його силу — тверді, пружні м’язи, що рухалися в ритмі з кожним стрибком коня. Вона намагалася не думати про це, але серце билося все швидше від близькості, що стирала кордони між ними. Кожен його вдих віддавався тонкою вібрацією в її спині, а запах його тіла, змішаний із пилом дороги й теплом сонця, зводив дівчину з розуму.