15.

Соло прокинулася на світанку. Ті дві години, що їй вдалося поспати, не принесли полегшення. Сон був розірваний, неспокійний, наче сам світ намагався попередити її про небезпеку. Їй снилася мати — бліда, мов порцеляна, з затуманеним поглядом і зашитими вустами. Снилися голоси, схожі на тіні в напівтемряві: вони кричали, шепотіли, вимагали щось від неї. Кімната, яку вона знала, хоча ніколи не бачила наяву. Ліжко, на якому вона лежала. Кров на підлозі. І батько. Його зловісна посмішка, холодна й порожня, мов у покійника. А за ним — Олден. Його великі долоні стискали їй горло, не даючи ані дихати, ані кричати.

Вона почувалася розбитою. Кожна кісточка нила від болю, наче вона пів ночі тягала на плечах непід'ємний вантаж, а запалені повіки злипалися під дією свинцевої важкості. Вона ледь сповзла з жорсткого, незручного ліжка, мріючи про горнятко дуже міцної кави. Босі ноги торкнулися холодної підлоги, й вона поморщилась від неприємного відчуття — найгіршим в цій кімнаті було заколочене дошками вікно, що не пропускало всередину жодного сонячного променя.  

Соло підійшла до туалетного столика. Біля нього стояв картонний ящик, а поруч висіло облізле дзеркало в дерев'яній рамі, що трохи віддзеркалювало її бліде обличчя з почервонілими очима. Вона відкрила коробку й обережно заглянула туди. Там були акуратно складені речі: кілька штанів, вицвілі бавовняні сорочки, спідниці з високою талією, кардигани й білизна. Все виглядало старомодно, але було чистим і в доброму стані. 

Вона дістала темно-сині штани, коротку нижню сорочку, оздоблену тонким мереживом, та світло-голубу блузку. Одяг на ній з учорашнього дня був запилений, зім’ятий і неприємно пахнув, тому вона без вагань роздягнулася до гола, щоб потім все попрати.

Вибір білизни змусив її на мить завмерти. Корсети з жорсткими кісточками, панталони з ґудзиками, високі панчохи з поясом — сучасні жінки переставали це носити. Соло провела пальцями по ребристій тканині корсета й скривилась. Ні, в таку спеку, це було занадто. У глибині ящика вона натрапила на щось простіше — кілька пар тонких бавовняних сліпів, злегка розтягнутих, але придатних для носіння. Вона з полегшенням натягла їх, не бажаючи навіть думати про панталони. Потім накинула на плечі сорочку, забрала брудний одяг і вийшла зі спальні.

Гадаючи, що Діон ще спить, Соло тихо покинула будинок і попрямувала на задній двір. У коридорі підлога скрипіла під ногами, й вона щоразу затримувала подих, аби не розбудити його. Її кроки були легкі, майже беззвучні — мов злодійка, яка тікала не з дому, а від Діона та думок, які залишала разом з ним в будинку.

Після того, що він розказав їй, вона не знала, як тепер дивитись йому у вічі. В голові не вкладалися ниці вчинки її батька, якими він зруйнував чужі життя. Вона могла пережити те, що він відіслав її з дому, привласнив майно її матері й поводився егоїстично, але щоб довести до самогубства вагітну жінку… це було поза її розумінням. 

Ранкова свіжість приємно огорнула дівчину, змусивши її злегка здригнутися. Небо на сході вже починало світлішати, розливаючи блідо-рожеві та помаранчеві відтінки, які торкалися верхівок дерев і старого даху. Повітря пахло розігрітою землею, сухими травами та вогкістю ночі, що ще не встигла випаруватись. Десь у садку стрепенувся пересмішник, дзенькнувши крилом по гілці, а здаля долетів крик першого півня.

Соло вийшла надвір босоніж, несучи в руках згорток із брудним одягом. Земля ще зберігала нічну прохолоду, і вогкість трави лоскотала їй підошви, та дівчина не звертала на це уваги. Її темно-русяве волосся, не розчесане після короткого сну, хвилями спадало на плечі та спину. Сорочка, зав’язана вузлом під грудьми, відкривала живіт, на якому виблискували краплинки поту. Стрункі ноги з м’яко окресленими стегнами лишались відкритими — вона навіть не подумала щось накинути, ніби оголеність була меншим дискомфортом, ніж тягар думок, які не давали їй дихати.

Вона попрямувала до сараю, тихо ступаючи босими ногами по сухій землі. Востаннє, коли довелось ночувати тут, вона залишила біля стіни старе, покрите пліснявою дерев’яне корито та кілька іржавих відер — ними доведеться носити воду, щоб наповнити його до країв. Доріжка, ледь помітна серед заростей, вела поміж бур’янів, що височіли уздовж похиленої огорожі, мов мовчазні сторожі будинку. Листя м’яти, яка розрослася біля ґанку, ламалося під ногами, наповнюючи повітря свіжим м'ятним запахом, що змішувався з терпким, майже металевим запахом роси та землистим духом старих дощок. 

Біля сараю Соло зупинилася. Він виступав серед дерев, залитий променями ранкового сонця, що сміливо просочувались крізь крони. Напівтінь лягала на його посірілі, вицвілі стіни, підкреслюючи кожну вибоїну, кожну шрамовану дошку, пошкоджену часом, суховієм і рідкісними зливами. Дах просів на одному боці, обпав у кутку, а іржаві бляшані латки виблискували на ньому, нагадуючи, що колись хтось намагався його полагодити. 

Діон стояв біля корита, схилившись над ним, повернутий до неї спиною. На ньому були лише штани — просторі, трохи підсмикнуті, вони низько тримались на його вузькій талії. Торс лишався відкритим: загоріла шкіра виблискувала під ранковим сонцем, і це притягувало її погляд. Його спина, широка й міцна, була виточена м’язами, що плавно перетікали від плечей до вузьких стегон. Кожен рух, коли він опускав руки в корито, щоб зачерпнути глечиком води, змушував м’язи вигинатися і напружуватися, створюючи враження сили та грації. 

Соло завмерла. Серце в грудях пришвидшило хід. Її очі мимоволі ковзнули по його рельєфній спині — по лопатках, що чітко проступали під шкірою, по витонченому вигині талії, по мужніх плечах, з яких стікала вода. Сонце лагідно торкалося його тіла, підкреслюючи кожен м'яз, кожну тінь, створюючи картину, що захоплювала дух. Дівчина відчула, як спалахнули від збентеження щоки, і жадібно ковтнула повітря сухими губами — воно раптово наповнилося ароматом його шкіри, вологи й чогось невиразно чоловічого.