14.

Вони дісталися до будинку на Кленовій вулиці майже опівночі. Місяць висів високо в небі, заливаючи сонні вулиці сріблястим світлом, яке пом'якшувало гострі кути будівель. Повітря було прохолодним і свіжим, наповненим ледь чутним шелестом листя на старих кленах, що дали назву цій вулиці. Віддалений гавкіт собак порушував мертву тишу, а довгі тіні від телефонних стовпів і парканів танцювали на землі, створюючи сюрреалістичні візерунки.

Діон легко зістрибнув з коня й обійшов його, зупинившись біля Соло. Не промовляючи жодного слова, він простягнув до неї руки, аби допомогти їй злізти. Вона не стала відмовлятись. Її кінцівки затекли через незручну позу, адже вона весь час трималася в сідлі прямо й ні на мить не розслабилась, тому його допомога виявилась доречною — звалитися з коня перед Діоном Руайє вона аж ніяк не хотіла. 

Його руки охопили її талію, впевнено й водночас дбайливо. Серце у грудях Соло завмерло на мить, коли вона, зісковзуючи із сідла, зрозуміла, наскільки близько вони опинились одне до одного. Її долоні лягли йому на плечі, й вона відчула, як напружились його м'язи під тонкою тканиною сорочки, поки він утримував її вагу, обережно опускаючи її на землю. 

Діон не відпустив її одразу. Його руки на її талії були сильними та теплими, а жар його тіла  обпікав навіть крізь тканину. Серце Соло забилося тривожно й швидко, до щік миттєво прилила гаряча хвиля. Вона підняла очі й зустріла його погляд — темний, глибокий, схожий на ніч, що огортала їх.

Очі Діона блищали в темряві, нагадуючи два бездонні колодязі, на глибині яких тремтів м’який відблиск місячного сяйва. Здавалося, світ на мить зупинився, й, окрім близькості хлопця, більше нічого не існувало. Вона відчувала дивну суміш тривоги й захоплення, що повільно розливались її тілом, мов тепла хвиля, яка торкалася шкіри зсередини. Її дихання стало уривчастим, а серце готове було вискочити з грудей, ніби тіло саме не знало, як реагувати на близькість Діона.

Цей стан був новим для Соло — незнайомим, але надто сильним, щоб його ігнорувати. Вона не знала, чого їй очікувати, адже досі не мала справжнього досвіду в стосунках з чоловіками. Вона не знала, як поводитися, що сказати, бо раніше не опинялась у подібних ситуаціях. Її ніколи не помічали, не захоплювалися нею, не намагалися підступити ближче. В чужих очах вона завжди була простою, непримітною, мовчазною — не тією, хто здатен викликати пристрасть або зачарувати. А Діон Руайє здавався їй забороненим плодом, як яблуко в Едемі — спокусливий, привабливий, але недосяжний. І не лише тому, що він був іншим — впевненим, сильним та небезпечно вродливим. Він належав до родини, яка роками ворогувала з її власною. Будь-яке почуття до нього було б неправильним, неприйнятним, приреченим на поразку ще до того, як мало б шанс з’явитися. Тому їй не слідувало зближатися з ним. 

Коли він відпустив Соло, вона видихнула з полегшенням. Там, де щойно були його долоні, її шкіри торкнувся холод, наче нагадуючи, що ця мить їхньої несподіваної близькості вже минула. Між ними запанувала незручна тиша. Їй захотілося сказати щось буденне, просте, аби розрядити атмосферу, та вона не змогла підібрати потрібні слова. 

Діон відступив до коня, щоб розв’язати ремінець на сідлі та зняти невелику сумку, яку Соло прихопила з собою. Поки він вовтузився з ремінцем, вона нервово розгладжувала невидимі складки на штанах, намагаючись зайняти чимось руки — аби лише не дивитися в його бік. Відчуття ніяковості ще не відпускало, зависнувши між ними, мов важкий туман.

Коли Діон нарешті взяв сумку, він знову підійшов до неї. Його кроки були спокійними, впевненими, мов нічого не сталося.

— Я відведу коня, а ти йди в будинок, — сказав він, подаючи їй сумку. — Сподіваюся, там є щось їстівне, бо я встиг добряче зголодніти.

Соло взяла сумку, кивнула, але не відповіла. Вона все ще не могла зібратися з думками, що роїлися в її голові. Навіщо він поїхав з нею? Спочатку наговорив образливих речей, а потім повівся так, ніби вона для нього щось значить. Хіба є в цьому логіка?   

Діон взяв повід і попрямував углиб саду, в бік невеликого покинутого сараю, що ледве виднівся між зарослими бур’янами. Його фігура поступово розчинилася у напівтемряві. Соло провела його поглядом, затримавшись на ширині його плечей та легкій розслабленості в кроці, а потім різко відвела очі. Вона не мала права дозволяти собі ці думки. Не зараз. І не про нього.

Стискаючи ручку сумки, вона повільно рушила в бік будинку. Кожен її крок лунав глухо, поки вона підіймалась на ґанок по хитких дерев'яних сходинках. Минулого разу, коли вона почула гуркіт на вулиці й вибігла з будинку майже роздягненою, вона не замкнула його. Залишалось надіятися, що всередині на неї не чекають непрохані гості. 

Через відсутність електрики, їй довелося в темряві шукати світильник та свічки. У будинку панувала майже гнітюча темрява — лише примарне світло з вікна на кухні, крізь яке просочувався тьмяний відблиск місяця на небі, дозволяло розрізняти силуети меблів.

Соло намацала ящик біля кухонної шафки, розсунула його й за мить виявила там старий гасовий світильник. Поруч лежало кілька недогарків свічок, запальничка, що ледве працювала, й коробка сірників, волога і наполовину зіпсована. Вона вхопила все одразу, мов рятівні трофеї, і понесла до вітальні.

Поки полум’я кволо спалахувало на гноті, дівчина стояла, схилившись над старим піаніно і прикривала долонею свічку. Її пальці тремтіли — чи то від холоду, чи то від перенапруги. Коли, нарешті, тьмяне жовтувате світло залило кімнату, вона полегшено видихнула.