13.

На горизонті, на тлі яскраво-синього вечірнього неба, чітко вимальовувався темний силует старої водонапірної вежі — одинокої конструкції, що стояла на низькому пагорбі, трохи осторонь від останніх покинутих будинків Плейнв’ю. Вона здіймалась, наче мовчазний вартовий часу, що давно втратив значення, — облізла, іржава, зі сталевим каркасом, який колись здавався вічним, а тепер скрипів від найменшого пориву сухого вітру.

Металева обшивка вежі була подряпана й облуплена, залишки тьмяної фарби ще трималися клаптями — сліди тої епохи, коли її ще обслуговували. Навколо вежі простяглася суха, виснажена земля. Пожовклі бур’яни й порепана, потріскана поверхня ґрунту нагадували про те, що дощ тут бував хіба що раз на кілька місяців, якщо не рідше, а трава давно втратила свій зелений відтінок і перетворилась в сіро-золотаву, ламку солому. Вона хрустіла під копитами коня, наче старий газетний папір. 

Соло прив’язала Кроу до іржавої металевої огорожі, що оточувала основу водонапірної вежі. Ланцюг задзеленчав, коли вона зачепила його за вигнуту арматуру, на якій ще тримались залишки старої таблички з облізлими літерами. Кінь нетерпляче пирхнув, відганяючи хвостом настирливих мух. Поблизу, за кілька кроків від нього, ріс одинокий мескіт. Його розлогі, колючі гілки тягнулися до неба, ніби самотньо боролися з пекучим сонцем, що вже хилилось до заходу. 

Соло присіла під деревом, на потріскану землю, притулившись плечем до сухого стовбура. Дрібне гілля з ріденьким листям кидало сплутану тінь, яка хоч і не давала справжньої прохолоди, та все ж прикривала від сліпучого світла.

Навколо було тихо, лише десь у високій траві шаруділи комахи, а вдалині, з боку залізниці, іноді долинали глухі звуки — чи то вітер грав у старих дротах, чи щось гойдалося на забутому складі неподалік. Повітря було сухе, просякнуте запахом гарячого пилу, чебрецю й давнього іржавого металу.

Вона зняла капелюха, витерла носовичком чоло й на мить заплющила очі. Її думки плуталися, серце билося неспокійно, але зовні вона здавалася зосередженою і навіть безтурботною — ніхто б не здогадався, що за буря панувала в її душі. 

Після того як Соло залишила ферму, вона навідалась в кілька місць, сподіваючись бодай трохи розплутати павутину таємниць, пов’язаних зі спільними справами батька та Олдена. Першим пунктом її пошуків став офіс окружного клерка Освальда Пікерінга — похмуре приміщення на другому поверсі адміністративної будівлі суду з цегляними стінами й застарілим вентилятором, що безнадійно гудів десь у кутку.

У задушливій кімнаті, де пахло старим папером, потом і пилом, вона знову зіткнулася з непривітною постаттю самого клерка. Його погляд крізь скельця окулярів був байдужим і колючим, а губи стискалися в пряму лінію щоразу, коли вона намагалася втрутитися в його монотонне бурмотіння. Він навідріз відмовився ще раз показати їй документи на спадщину, й кожна його коротка, різка відповідь зводилася до одного: «Усі папери вже були надані для копіювання. Незабаром отримаєте їх поштою».

Соло намагалася витягти з нього хоч трохи більше — зміст недавньої угоди, про яку згадував Енді, ім’я нотаріуса, дату її підписання,— та її слова розбивалися об холодну стіну бюрократичного невдоволення. Пікерінг був чемним, але його фальшива чемність неабияк дратувала дівчину. Кожна фраза звучала так, ніби вирізьблена на граніті — твердо, остаточно, без права на уточнення чи сумніви.

Не отримавши жодної конкретики від Пікерінга, Соло вирушила до реєстраційного офісу округу, розташованого поверхом нижче. Тут, серед рядів високих стелажів, заповнених товстими книгами реєстрації та скрипучих металевих шаф, вона провела кілька годин, переглядаючи кадастрові книги та земельні реєстри у пошуках згадок про сімейну ферму.

Її цікавили ключові пункти: попередні власники, дати передачі права власності, наявність іпотеки, обтяжень або заставних прав. Поступово, крізь пил сторінок і дрібний почерк нотаріальних записів, почала вимальовуватись картина — ферма колись належала матері Соло, Розалін, а після її смерті право власності формально перейшло до Гаррета Саллівана без будь-яких судових спорів, згідно з заповітною процедурою, що, на перший погляд, не здавалося підозрілим. Та в архіві окружного реєстраційного офісу Соло натрапила на кілька незбіжностей, які почали ламати цю зовні логічну схему.

По-перше, дати відкриття спадкової справи в документах, що зберігались у Пікерінга, не збігались із записами у державному реєстрі — там справа була заведена майже на місяць пізніше. По-друге, в офіційній копії заповіту, що зберігалась у реєстраційній книзі, вона побачила приголомшливу деталь: згідно з оригінальним текстом, “ферма мала перейти у власність Солени Салліван, єдиної дитини Розалін, після досягнення нею повноліття”. Це суперечило всьому, що вона побачила в архіві. Виявляється, батько привласнив ферму, поселив на ній свою нову сім'ю, а збанкрутувавши її, поклав око на три тисячі доларів, що мали “дістатися” дівчині після шлюбу з Олденом.

Соло застигла з документом у руках, поки всередині неї наростала глуха лють вперемішку з гіркою образою. У той час, коли вона — маленька п’ятирічна дівчинка — покидала свій дім, батько вже мав на руках заповіт, де чорним по білому було написано: ферма належатиме їй. Але замість того, щоб виконати останню волю Розалін, він змовчав і повністю привласнив спадщину.

На щастя, працівниця офісу — жінка, на ім'я Джозі — виявилася значно доброзичливішою за клерка зверху. Вона допомогла зорієнтуватися в архівах і надала копії ключових документів: витяги з реєстру прав власності, записи про погашення іпотечних зобов’язань і підтвердження про відсутність нових застав за два останні роки.