12.

Соло розбудив різкий гуркіт — настільки гучний, що полаковані дерев’яні двері задзвеніли, мов у них гамселили ногами. Від несподіванки її серце підскочило до горла, а тіло мимоволі здригнулося. Вона майже скотилася зі шкіряного дивана, на якому лежала, загорнута в чоловічий піджак, що ще зберігав тепло чужого тіла й слабкий запах лаванди. 

Надворі вже давно панувала обідня пора. Сонячне проміння, що лилося крізь високі вікна, золотило пил, що танцював у повітрі, і висвітлювало кожну деталь кабінету Діона. Перше, що впадало в очі — це книжкові шафи, що тяглися від підлоги до самої стелі, заставлені томами у шкіряних палітурках. Їхній запах наповнював повітря пожовклими сторінками старого, випаленого сонцем паперу, створюючи атмосферу строгої діловитості. На масивному дерев'яному столі, що стояв посередині кімнати, лежали акуратно складені теки з документами, перев'язані стрічками, товсті юридичні довідники, що стосами громадилися поруч із чистими аркушами паперу, та кілька гостро заточених олівців. Біля вікна, крізь яке пробивалося сонце, стояв великий, старовинний глобус, а поруч — масивне крісло з високою спинкою, оббите темно-зеленою шкірою.

Стіни кабінету були оздоблені темно-дерев'яними панелями, що надавали кімнаті дещо суворого вигляду. На них висіло кілька старих гравюр із зображенням відомих юридичних діячів в мантіях, котрі мовчки спостерігали за всім, що відбувалося в кабінеті. Підлогу вкривав килим з коротким ворсом глибокого синього кольору — чистий, м’який і ледь вицвілий біля столу, де, ймовірно, найчастіше стояли ноги відвідувачів. 

— Діон Руайє, відчини негайно! — дзвінкий жіночий голос порушив розмірену офісну тишу, пронизавши її наскрізь сердитим тоном. 

Соло повільно сіла, відчуваючи, як голова гуде після вчорашніх потрясінь. У скронях пульсувало важко та настирливо, наче там оселився глухий дзвін. Її затерпле тіло нило після ночі, проведеної в незручній позі, а святкова сукня, яка ще вчора здавалась занадто розкішною, тепер була пом’ятою й безформною. Ліф зсунувся, поділ сукні скуйовдився і сповз набік. Новенькі туфлі на підборах, ретельно підібрані до її ніжно-рожевого вбрання, стояли біля дивана, а натерті до крові мозолі пекуче нагадували про кошмарну ніч. 

Вона не була готова до зустрічі з незнайомкою, яка кулаками гамселила у двері кабінету. Пригладивши долонями сплутане волосся, вона накинула на плечі піджак, що, скоріш за все, належав Діону і підійшла до дверей, аби почути, про що там сперечаються.

— Мадам Руайє, він покинув офіс зранку… його там немає… — запевняв її знервований чоловічий голос по ту сторону дверей.

— Тоді чому двері закриті на ключ? Хіба я не можу ввійти в кабінет свого сина, коли захочу?

— Вам ліпше інших відомо, що він не любить, коли в його кабінет заходять без дозволу, — відповів чоловік майже пошепки, від чого стало зрозуміло — він боїться її, але намагається чинити опір. Можливо, Діон попередив його про присутність Соло, й наказав нікого не впускати, особливо його маму, мадам Руайє.

— Відчини двері негайно, Нейтане! Інакше я не повірю, що Діон не в офісі! — тепер її голос набув крижаного, беззаперечного тону. За мить пролунали нервові кроки й дзенькіт зв’язки ключів.

— Але мадам…

— Дай сюди ці кляті ключі! — металевий лязкіт у замковій щілині змусив Соло похолонути від страху. Її серце полохливо забилося в грудях, безжально здавлених хвилюванням, наче ось-ось виплигне назовні. Вона витріщилась на двері, гарячково прокручуючи в голові можливі варіанти дій, але жоден з них не рятував її від зустрічі з жінкою, яка вже стояла за крок від того, щоб вдертися до кімнати, мов ураган. 

— Мадам Руайє, вам туди не можна! 

Нейтан спробував видерти ключі з її рук, та було вже пізно. Анна Руайє рвучко відкрила двері настіж й обоє завмерли на порозі: на них розгублено дивилася незнайома дівчина. Її волосся було розпатлане, на лівій щоці багровів синець, а під очима засохла вчорашня, розмита слізьми, туш. Дівчина куталась в піджак, щоб приховати оголені плечі, а її збентежений фіалковий погляд був прикутий до несподіваних гостей. 

— Міг просто попередити, що Діон ховає тут потерпілу, — дорікнула Анна хлопцеві, й Соло відчула неабияке полегшення. — Для чого влаштовувати весь цей цирк?

Втім, судячи з оторопілого виразу обличчя хлопця, вочевидь, він нічого не знав. Нервово кивнувши, він квапливо повернувся за свій робочий стіл, що знаходився в кутку приймальної зали. Його довгі, незграбні руки метушливо вхопилися за документи, ніби шукаючи в них опори, а світло-голубі очі занепокоєно забігали в різні сторони, видаючи його переляк. 

— Перепрошую за вчинений гамір, — мама Діона пройшла всередину, причинивши за собою двері. — Ми не хотіли вас налякати. Мій син не ночував дома, тому я занепокоїлась і вирішила перевірити, чи все у нього добре.

Вона підійшла до столу, відсунула в сторону книги та поставила на стіл величезний пакет з домашньою їжею. Соло насторожено спостерігала за нею. Алекс Рассел згадував про давню сімейну ворожнечу, тому їй варто було остерігатися мадам Руайє. Хтозна, як вона відреагує, коли дізнається, через кого її син залишився на ніч в офісі. На щастя, дівчина виглядала настільки жалюгідно, що та прийняла її за потерпілу клієнтку Діона. А от сама мадам Руайє була схожа на кінозірку. Її темне волосся, бездоганно укладене в вишукану зачіску, трималося на шпильках, що виблискували крихітними перламутровими перлинами. Одягнена в елегантний костюм з темно-синього твіду, що ідеально сидів на фігурі, підкреслюючи її стрункість, вона здавалася уособленням сили та витонченості, що були притаманні жінкам з вищого світу, які звикли тримати все під контролем. На шиї виблискувала низка перлів, а на тонкому зап'ясті — золотий годинник. Її горда постава випромінювала впевненість людини, котра не приймає заперечень. Погляд сірих очей був пронизливим і оцінювальним, і Соло відчула, як він ковзнув по ній, затримуючись на мить на її зім'ятій сукні, прихованій під піджаком, та босих ногах, що тонули в м'якому ворсі килима.