11.

Рожева сукня-міді без рукавів, яку придбала для неї Еліна, здавалася Соло надто зухвалою. Вона почувалася в ній незручно, й ніяк не могла позбутися бажання піти переодягнутися. Відкрита лінія плечей і шиї оголювала більше, ніж їй хотілося, а напівспущений ліф щільно облягав груди, змушуючи їх важко здійматися з кожним подихом. Тканина, наче навмисне, підкреслювала кожен вигин тіла, позбавляючи її відчуття захищеності. Блідо-рожевий відтінок нагадував пелюстки “Cecil Brunner” — тієї самої солодкої троянди, яку колись вирощувала її мати в задньому садку, — ніжної, вразливої й зовсім не схожої на ту жінку, якою Соло почувалася сьогодні. 

Вона була кинута на огляд, мов експонат, усім, кого батько вважав гідними запросити на святкування заручин: від впливових фермерів і їхніх напомаджених дружин до місцевих посадовців, чия лискуча чемність завжди мала підтекст. Довгий стіл стояв просто неба, посеред широкого подвір’я, накритий білосніжною скатертиною, що майоріла краями під подихами легкого вітру. Над столом миготіли лампочки на тонких дротах, а у вазах п'янко пахли свіжозрізані квіти.

Вечірні сутінки м'яко торкалися землі. Західне небо поволі втрачало свої вогнисті барви, переходячи в пурпурно-синій морок. У повітрі стояв терпкий аромат лаванди, яку Еліна висадила вздовж огорожі, змішаний із запахом прілого сіна й печеної курки. Десь у полі рідко покрикували цвіркуни, та їхнє тремтливе стрекотіння губилося в гомоні голосів і дзенькоті келихів.

Соло сиділа праворуч від Олдена, який був сьогодні особливо привітний — в його посмішці легко вгадувався самозакоханий блиск власника, який отримав те, чого хотів. Його рука навмисне лягала на її коліно під столом, й вона здригнулася, гнівно глянувши на нього. Хвиля огиди прокотилася по її тілу, липкою, холодною цівкою спускаючись від голови до п'ят.    

— Як ви смієте, — процідила вона крізь зуби, відсуваючи стілець. — Те, що мій батько продався вам, не означає, що я буду вашою. 

— Сьогодні я одягну на ваш пальчик обручку, — промовив Артур, нахиляючись ближче, — і повірте, моя люба Солено, віднині ви належатимете тільки мені.

Його тон був м’яким, майже шовковим, але в ньому бринів холодний контроль, від якого шкіра дівчини покрилася мурахами. Олден самовдоволено посміхнувся, ковзаючи очима по її напівоголених плечах, і зупинився на вирізі сукні, де тканина туго облягала груди. Він безцеремонно потягнув її за лікоть, примушуючи ближче присунутись до нього.

— Дорогі гості, дорогий Гаррете, прошу кілька хвилин вашої уваги, — голос Артура Олдена залунав упевнено й гучно, закликаючи присутніх стихнути.

Він підвівся з-за столу. Його долоня, волога й напружена, щосили стиснула руку дівчини, завдаючи невимовного болю. Вона ледь стрималась, аби не вирватися. Однак, його пальці впилися в її шкіру сталевою хваткою, змушуючи її піднятися й стати поруч з ним на очах в усіх гостей.

На мить запала гнітюча тиша. Всі погляди зупинились на дівчині, ніби кожен очікував її реакції. Втім, вона вперто мовчала, ледь стримуючись, щоб не вдарити його. Всередині неї все клекотіло від люті, що рвалася назовні, ніби розжарена лава, та Соло зупиняла себе думкою: треба зачекати. Їй нічим заперечити батьку чи Олдену, нічим змусити їх відмовитися від їх мерзенних планів. Вона лиш видасть себе, якщо заговорить про свої підозри. Вони й так влаштували їй справжній допит, коли вона повернулась на ферму: спочатку Гаррет, а потім Еліна. Невже намагаються контролювати її, бо… бояться? Бояться, що вона розкопає давні таємниці й дізнається правду? Чи бояться втратити дах над головою? Хоча Олден все одно викине їх на вулицю, щойно зареєструє шлюб з нею. То яка ж тоді вигода її батьку, що він так вперся з цим шлюбом? 

Артур повернувся до гостей, розправив плечі, гордо тримаючи її за руку, наче трофей, і відкашлявшись, мовив: 

— В цей чудовий вечір ми всі зібралися задля того, щоб я міг перед Богом та людьми засвідчити свої почуття до прекрасної міс Салліван та просити її вийти за мене заміж. 

Він дістав з кишені оксамитову коробочку. Всередині виблискувала масивна обручка з великим діамантом, що кидала райдужні відблиски на кришку коробочки. Вона була надто великою, надто помітною, наче призначена не для тендітної руки дівчини, а для демонстрації статусу та багатства Олдена.

Артур взяв її ліву руку, й Соло здригнулася від дотику гарячих, чіпких пальців, що міцно тримали її, не даючи жодного шансу відсмикнути руку. Він повільно, майже урочисто насунув каблучку на її безіменний палець. Холодне золото впилося в шкіру, мов невидимий ланцюг, що тепер символічно сковував її з ненависним старим мерзотником. Крізь шум овацій вона почула, як він прошепотів:

— Тепер ти належиш мені, Солено Салліван. 

— Ви не запитали мене, чи я згодна, — сказала дівчина навмисне голосно, щоб її почули всі присутні. Слова, вимовлені з такою виразною чіткістю, миттєво приглушили гамір гостей. Обличчя Олдена спотворилося від гніву. Він сердито глянув на неї, його очі стали темними й небезпечними. В повітрі зависла напруга, яку Соло відчула фізично. 

Гаррет, який сидів неподалік і насолоджувався власною перемогою, миттєво втрутився. Його обличчя почервоніло, а тернові очі були ладні спопелити її.

— Солено! Що за розмови? — В його голосі зазвучала неприхована погроза. — Звісно, вона згодна! Просто надмірно схвильована. Це ж такий важливий день!

Він посміхнувся до присутніх, намагаючись згладити незручний момент, але в його погляді, кинутому на дочку, читалася шалена лють. Гості зашепотіли, обмінюючись зацікавленими поглядами, а Олден, опанувавши себе, знову посміхнувся, хоча його усмішка була тепер гострою, мов лезо ножа.