10.

Окружний клерк, містер Освальд Пікерінг, виявився саме таким, яким Соло його уявляла — дріб’язковим бюрократом, схожим на бездушний механізм із закостенілих правил і напускної ввічливості.

Він сидів за масивним дубовим столом, що виблискував темним лаком й мав на собі шрами від років безжального користування. Його пальці, довгі та вузлуваті, неквапливо перегортали сторінки книги реєстрації, ніби кожен дотик був частиною ритуалу. Пікерінг мав химерний вигляд: худорлявий чоловік років шістдесяти з лишком, з червоною, зморшкуватою шиєю, що постійно вибивалася з-під надто тісного комірця. На носі сиділи окуляри в металевій оправі, які він кожні кілька хвилин поправляв, наче демонструючи, що відволікати його — це жахливий злочин.

Його волосся було тонке, наче зів'яле сіно, акуратно зачесане набік, але окремі пасма вперто стирчали в різні боки. На обличчі — вічно невдоволений вираз, мов саме існування відвідувачів порушувало якийсь особистий внутрішній кодекс його спокою.

— Реєстраційні справи — це не газета, міс Салліван, — буркнув він, не підводячи очей. — Доступ до них мають лише спадкоємці першої черги за законом або представники суду. Ви маєте документальне підтвердження вашого права?

— Я — донька покійної Розалін Салліван, — твердо відповіла Соло, зберігаючи спокій, хоча її терпіння вже тануло. Вона протягнула йому свідоцтво про народження. — Якщо цього недостатньо, то ви можете викликати охорону й особисто пояснити судді, чому відмовляєте мені в ознайомленні з публічним архівом.

Пікерінг роздратовано підняв голову, зиркнув на неї поверх окулярів і хмикнув.

— Нахабність — річ модна останнім часом. 

— Гадаю, будь-яка людина має право ознайомитись із майном своєї сім'ї, аби розуміти фінансову ситуацію, в якій вона опинилась, — зауважила вона. 

— Але ж це не жіноча справа, міс Салліван. У вас є батько й брати. Чому б вам не обговорити це з ними? Якщо є якісь проблеми, певен, вони владнають їх й без вашого втручання. 

— Вас не влаштовує те, що я жінка?

— Я не це мав на увазі…

— А в мене сформувалось зовсім інше враження.

Пікерінг сердито зітхнув і скривив рота, наче проковтнув щось гірке. Його обличчя з сухими щоками, на яких глибоко залягли зморшки, перекосилось в гримасі невдоволення. Він відкинувся на спинку скрипучого шкіряного крісла, що рипнуло, ніби погоджуючись із його обуренням.

— Я лиш хочу нагадати вам про встановлений порядок, — сказав він, надто старанно добираючи слова, щоб не розізлити її ще більше. — У подібних справах завжди краще, коли діють чоловіки, а не молоді… — він затнувся, ковтаючи недоречне слово, — …пані, які емоційно реагують на побачене чи почуте.

— Ваш підхід до відвідувачів застарілий, містере Пікерінг. Якщо ви й далі будете диктувати, що «жіноча справа», а що — ні, доведеться мені звернутися до юриста. І, як ви розумієте, він у мене вже є, — впевнено збрехала вона, витримуючи його прискіпливий погляд.

Пікерінг знову поправив окуляри, нервово облизуючи тонкі губи. Його обличчя червоніло від внутрішнього кипіння, й Соло бачила, яких зусиль він докладає, щоб не розкричатися на неї. 

— Дуже добре, — зрештою кинув він крізь зуби, відсуваючи шухляду. Очі, сховані за скельцями, зневажливо примружились. — Ви матимете доступ до того, що вас цікавить. Проте, спочатку вам доведеться підписати ось цю форму. — Він вийняв з шухляди пожовтілий бланк й поклав його на край столу. — І не більше ніж тридцять хвилин. Тут не бібліотека.

Соло взяла ручку і мовчки підписала документ, відчуваючи, як її переповнює хвилювання. Нарешті вона дізнається бодай щось з приховуваної батьком правди, а вже потім зможе планувати свої подальші дії.

 — Йдіть за мною, — сказав клерк. 

Він повів її до тьмяно освітленого архіву, що сполучався з його кабінетом суміжними дверима. Це була довжелезна, простора кімната, наповнена запахом старого, злежаного паперу та чорнил. Височенні, до самої стелі, дерев’яні стелажі стояли щільними рядами, утворюючи вузькі проходи. Вони були заставлені масивними книгами в потертих шкіряних оправах та важкими пожовклими теками, кожна з яких, здавалося, приховувала чиїсь забуті таємниці. На полицях виднілись вицвілі етикетки з датами, назвами округів і кодами, за допомогою яких можна було зорієнтуватись, шукаючи потрібну інформацію. 

Пікерінг пройшов до однієї з полиць, дістав звідти кілька об'ємних тек та обережно поклав їх на великий дерев'яний стіл у центрі кімнати.

— Ось, міс Салліван. Це все, що стосується записів власності на вашу ферму, а також пробаційні документи вашої матері. У вас є тридцять хвилин на ознайомлення. Якщо виникнуть питання або щось знайдете, що потребуватиме копіювання, зверніться до мене. Я буду за дверима. — Він кивнув на двері, що вели до його кабінету, і, не чекаючи відповіді, вийшов, залишивши Солену наодинці з кипою документів. 

Вона взяла в руки одну із тек й прочитала напис: "Салліван. Маєткові справи. 1920-1950 рр.". Тека виявилася товстою, її краї були потерті від часу та численних використань. Дівчина буквально впивалася очима в пожовклі аркуші, її пальці швидко гортали сторінки, шукаючи знайомі імена та цифри. Мозок працював на повну, намагаючись відфільтрувати зайве і вихопити найважливіше з потоку юридичного жаргону та давніх записів, адже часу Пікерінг відділив їй обмаль.