8.

Діон прагнув би не звертати на неї уваги, але не помітити Солену Салліван, ту саму дівчину, яку варто обминати десятою дорогою, було просто неможливо. Вона рішуче направлялася до саду, схрестивши руки на грудях, і вигляд у неї був збентежений, навіть розгублений. У її темних від гніву очах, що досі метали блискавки, мерехтіли непролиті сльози, а обличчя здалося йому аж надто блідим, майже восковим. Це було дивно: після нещодавніх травм, які вона отримала через нього, вона не лежала в ліжку, як рекомендував лікар, а прийшла на цю гучну вечірку, де, вочевидь, нікого не знала і почувалася явно не у своїй тарілці. Її поява тут була такою ж неочікуваною, як і незрозумілою.

— Ти весь вечір не відводиш від неї очей, — зауважив Алекс, наповнюючи їхні склянки віскі. — Я не зустрічав її у Плейнв'ю раніше. Розкажеш, хто вона?

Діон роздратовано зітхнув, відірвавши погляд від Солени й щосили намагаючись зосередити його на другові. Проте в його бурштинових очах панувала справжня буря: гнів і ненависть змішувалися із занепокоєнням, а ще там був якийсь дивний, незрозумілий потяг до незнайомки, якого Алекс раніше ніколи не помічав. Усі ці почуття перепліталися між собою у вихор, що загрожував поглинути його. Діон клявся собі не думати про неї, але її образ, яскравий і нестерпний, ніяк не йшов з голови, переслідуючи його, немов тінь.

— Солена Салліван, — врешті, промовив він. Його губи презирливо скривилися, ніби саме її ім'я, просочене найнебезпечнішою отрутою, могло завдати йому шкоди. — Донька того покидька Гаррета. Від його першої дружини. 

— Я гадав, у нього лише три доньки, — знітився Алекс. Він добре знав, як його друг ненавидить чіпати заборонену тему ворожнечі.

— Я теж так вважав, поки не познайомився з нею. Вона не була у Плейнв'ю двадцять чотири роки, уявляєш? Виросла серед монахинь, носить штани й має гострий, як лезо, язик. — Діон залпом випив віскі зі своєї склянки. — Прикро, що вона з їхньої сім'ї. Така самовпевнена, зухвала… й така вродлива. 

Алекс здивовано вигнув брови, на його тонких губах з'явилася ледь помітна, весела усмішка. Він був на кілька років старший за свого друга, з вічно розкуйовдженим чорнявим волоссям і пронизливо-сірими очима, які завжди світилися добродушним гумором. Його худорляве обличчя з високими вилицями часто здавалося замріяним, а тонкі губи рідко розтулялися без усмішки — теплої або глузливої, залежно від ситуації. На відміну від стриманого й різкого Діона, він мав незворушну м’якість у рухах і манерах, що дозволяла йому легко знаходити спільну мову з будь-ким. 

— Схоже, вона зацікавила тебе. Ти занадто багато про неї розповів, Діоне.

— Мене не може цікавити така дівчина. Через неї я побив машину, тому вона винна мені грошей. Це все.

Алекс мовчки кивнув, хоча в його сірих очах усе ще танцювали веселі іскорки. Він добре знав Діона ще з тих безтурботних дитячих років, коли вони ганяли на велосипедах запиленими вулицями Плейнв'ю, а потім, затамувавши подих, ховалися на старому аеродромі, зарослому бур'янами, спостерігаючи за пілотами, яких готували тут у роки Другої світової війни. Тоді світ здавався їм безмежним і сповненим пригод, а їхня дружба — такою ж непохитною, як вічний техаський вітер. Алекс, з його худорлявою постаттю, трохи недбалою поставою і постійною звичкою тримати руки в кишенях, мав рідкісний дар бачити те, що інші ігнорували, тож розумів друга краще за будь-кого іншого. Якщо дівчина змусила Діона проявити бодай якісь емоції й залізла йому в голову, то це означало лиш одне — нічого неможливого не буває. І до біса давню ворожнечу Салліванів з Руайє. 

— Поки вона там одна, я скажу їй кілька слів, — погляд Діона зупинився на фруктовому саду, де серед високих, крислатих дерев зникла постать Солени. — Не говори Мелоді, куди я пішов. Вдавай, що не бачив мене.  

Алекс зітхнув і стомлено потер перенісся:

— Сподіваюся, вона ще довго буде зайнята привітаннями. Ти ж знаєш, їй це не сподобається… Усі чекають, що ти от-от зробиш їй пропозицію.

Діон нічого не відповів. Лише коротко кивнув і рішуче рушив уперед, оминаючи гостей, які товпилися біля накритих закусками та алкоголем столів. 

***

Соло знайшла прихисток в самому серці фруктового саду, подалі від шуму, слів і пильних поглядів незнайомих людей. Тут, між старих, розлогих яблунь, що схиляли гілля над запашною травою, панувала інша реальність — тиха, майже священна. Повітря пахло листям, соковитими плодами й чимось гіркуватим, мов забуті спогади.

Вона сиділа на трухлявому, поваленому дереві, що заросло мохом, обійнявши себе за плечі, наче прагнула захистити себе від навколишнього світу. Її сукня злегка прилипла до шкіри, й прохолодний нічний вітер ніжно пестив оголену спину через виріз, якому вперше за вечір вона раділа. Її очі були прикуті до неба — глибокого, всипаного мерехтливими зірками, яке нагадувало нескінченну безодню, в якій вона мріяла заховатися. 

У кронах старезної груші ледь чутно шарудів вітер, ніби перешіптуючись із темрявою, десь поблизу пронизливо кричала нічна пташка. Усе здавалося таким спокійним, таким мирним, контрастуючи з бурею, що вирувала в її душі, що Соло почувалася розчавленою. Думки вертілися навколо огидного містера Олдена та його намірів, які батько завзято підтримував. Було б непогано зібрати всі документи, щоб з'ясувати, яким майном вони володіють, а вже потім складати план дій. І ті документи, якими Олден погрожує батькові… цікаво, що це? Що за угоду вони вклали, яка коштує ферми та земель?