7.

— Й де тебе носило весь цей час?! — голос Гаррета, наче грім серед ясного неба, прогримів по всьому будинку. В його інтонації віяло не тільки гнівом, а й розчаруванням. Дівчина здригнулася, зупинившись на сходах, але вже за мить роздратовано закотила очі. Як завжди — надто пізно батько пригадав, що має ще одну доньку.

— Я не зобов’язана доповідати тобі про кожен свій крок, — холодно кинула вона, обертаючись до нього. Її голос був спокійний, але різкий, наче лезо. Суперечка з новоспеченою родиною не входила в її плани на вечір — не після всього, що з нею трапилося. Однак, напружене мовчання, що повисло в повітрі, здавалося, ось-ось спалахне, провокуючи сварку.  

Гаррет стояв посеред коридору, міцно стискаючи руки в кулаки. В його очах палали нестримні іскри люті, а м'язи на щелепі нервово сіпалися. Він дивився на дівчину презирливим поглядом, ніби вона вчинила щось злочинне.   

— Я вже говорив, що не дозволю паплюжити ім'я нашої сім'ї. 

— Я, звісно, перепрошую, але де ти був ці двадцять чотири роки? Чи не запізно нагадався розіграти роль дбайливого батька? — в її голосі зазвучала гірка іронія, а в очах вперше за короткий час, що вона провела на фермі, промайнула відкрита ворожість.

— Я не потерплю свавілля, Солено, — він проігнорував її запитання. — Поки ти живеш під одним дахом з моєю сім'єю, ти будеш поводитися належним чином, а свій гонор продемонструєш чоловікові… принаймні він зуміє витрусити з твоєї голови весь той мотлох, якого ти набралася в Остіні.

— До тебе все одно, що до віслюка звертатися — вдаєш, ніби не чуєш. Що ж, мені не важко повторити: ніякого весілля не буде! 

— Не ти будеш вирішувати… — спокійно, але з холодною рішучістю в голосі відповів батько. Його очі звузились, а щелепа знову сіпнулася.

— Та невже? — засміялася вона, зробивши крок уперед, ніби кидаючи йому виклик. Їхні погляди схрестилися, як два гострі клинки, що от-от пошматують одне одного. Соло відчула, як усередині неї закипає гнів — пекучий, неконтрольований, немов розпечене залізо в грудях. Кожне слово батька, кожна гримаса на його обличчі тільки підливали масла у вогонь. Вона була на межі — ще секунда, і вона зірветься. 

— Гадаєш, натягнула штани й пішла працювати з чоловіками, то це робить тебе однією з них? — його голос сповнився презирством, кожне слово звучало як ляпас. — Вважаєш, тепер можеш чинити, як заманеться, і більше не рахуватися з думкою інших? Я розчарую тебе, моя дорогенька, — його посмішка стала ще більш зловісною, — твій начальник звільнив тебе, щойно почув про твої весільні плани. Сказав, що редакція — не місце для пелюшок та каструль.

— Як у тебе тільки вистачило нахабства… — видихнула вона, ледь стримуючи крик. Її руки затремтіли, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Здавалося, ще мить — і Соло кинеться на батька. 

— Нахабства? Я просто захищаю нас усіх від твоєї дурості.

 — Який ти благородний, виявляється! Як любиш свою сім'ю! 

Вона гірко усміхнулася, відчуваючи, як очі щипають пекучі сльози образи. В голові не вкладалося те, що він зробив, поки її не було на фермі. Вона навіть не подумала, що він подзвонить у редакцію, аби зруйнувати її майбутнє… А вона ж будувала свою кар'єру роками: ночами сиділа над матеріалами, в дощ та сніг гналася за новинами, терпіла упередження, жарти, недовіру... І все це — заради чого? Щоб батько, якому вона не потрібна, зруйнував усе одним дзвінком?

— Завтра одна з найбагатших та найвпливовіших сімей Плейнв’ю влаштовує благодійний вечір, — повідомив Гаррет, ігноруючи її приголомшений вигляд. — Ти підеш туди, щоб познайомитися з містером Олденом, й навіть не думай викинути якусь підлість. Емма буде наглядати за тобою. 

Соло мовчки дивилася на нього, намагаючись переварити все, що почула. У голові шуміло, мов після вибуху. Її мрії, надії, зусилля — все розтрощено кількома його словами. І він навіть не моргнув! Йому настільки байдуже, що з нею станеться, що він готовий продати її старому, огидному дідові, лиш би позбутися обтяжливих боргів, яких сам же й наробив. Невже наївно вірить, що вона погодиться? Що схилить голову, дозволивши керувати собою, мов лялькою на мотузках? Її гордість, впертість, прагнення до свободи — невже він не побачив цього? Невже вважає її настільки зламаною?

Вона різко розвернулася, її тіло здригнулося від стримуваного гніву. Не промовивши більше жодного слова, вона кинулася до своєї кімнати. Двері не просто зачинилися — вони з гуркотом хлопнули, аж стіни здригнулися, й у повітрі ще довго висів звук оглушливого удару, наче ляпас, кинутий у тишу. За цим гучним жестом відчувалася вся її розчавленість, біль і лють, які вона ледь стримувала у собі. Її очі палали, а серце шалено гупало, наче хотіло вирватися з грудей.

Ніякого весілля не буде, твердо вирішила вона, чого б це не коштувало їй. Її життя — її правила. Ні батько, ні хто інший не має права диктувати їй, як жити, а з містером Олденом та боргами вона розбереться по своєму, але не ціною власної свободи. 

*** 

Будинок Ітана та Кетрін Фостер розташовувався в найпрестижнішому районі Плейнв’ю — новому, елітному мікрорайоні, який місцеві мешканці вже встигли охрестити «перлиною передмістя». Тут поміж акуратно збудованих цегляних котеджів розкинулися доглянуті, яскраво-зелені газони та ідеально рівні, чисті тротуари, мов щойно викладені, без жодної тріщини чи натяку на бур’ян. Фасад будинку, збудованого на два поверхи, прикрашала елегантна біла колонада біля парадного входу, що нагадувала класичні американські маєтки. Великі панорамні вікна з охайними білими рамами відбивали сонячні промені, заливаючи інтер’єр теплом і світлом, а темно-зелені дерев’яні ставні надавали оселі відчуття домашнього затишку та водночас вишуканості.