4.

Соло зуміла заснути ближче до світанку. Це була найгірша ніч, яку вона могла собі уявити, сповнена гірких спогадів, пекучої образи та тривожних роздумів про майбутнє. Кожна пропозиція батька, кожне його слово, кожна байдужа гримаса її нової родини кружляли в її голові, як хижі птахи, всю ніч не даючи спокою. Невже її життя справді нічого для них не варте? Невже вона лише пішак у їхній брудній грі? І цей будиночок в Абернаті… це пастка, щоб добитися бажаного, чи справжній шанс отримати незалежність? Втім, вона ж не переїде туди з Остіна… Хіба що може поїхати туди оглянути місцевість, щоб зрозуміти, чи варто братися за порятунок того будиночку, а заодно не буде стовбичити на фермі, бо бачити родичів зранку — то не найкраща ідея. 

З кімнати вона вибралась лише опівдні, коли в будинку панувала повна тиша. Спустившись по східцях з кованими поручнями, які колись, безсумнівно, були предметом гордості, дівчина опинилась в кінці довгого коридору і знайшла двері кухні. Вчора їй шматок у горло не ліз, але після безсонної ночі, проведеної у незнайомій кімнаті під важким тягарем гнітючих думок, її мучив нестерпний голод. Тому, попри абсурдність ситуації, вона збиралася спочатку поснідати, а вже потім розрулювати свої проблеми.

Кухня виявилася просторим приміщенням, стіни якого були пофарбовані у стриманий, холодний сірий колір. Уздовж однієї стіни тягнувся ряд старих, але добротних шаф з потрісканою фарбою та латунними ручками. Поруч із ними височіла газова плита з потемнілими від часу конфорками, а біля протилежної стіни гудів старомодний холодильник з округлими краями, вкритий магнітами з зображеннями місцевих пам'яток.

Біля великого вікна, крізь яке пробивалося літнє сонце, стояв масивний круглий стіл, оточений стільцями. Дерев'яна підлога під ногами приємно пахла воском і була натерта до дзеркального блиску, а затишку цій кімнаті додавали милі дрібнички: тонка бавовняна фіранка з ніжним квітковим узором, що легко коливалася від ледь відчутного протягу, та букет соняхів у простій глиняній вазі, розміщеній на широкому підвіконні. На застеленій вишитою скатертиною стільниці лежала стопка мережаних серветок, на стіні висів старий годинник з дерев'яним корпусом, чий розмірений тік наповнював простір спокійним ритмом.

Соло поставила старий, пощерблений емальований чайник на газову плиту, повернула кран, відчуваючи ледь чутне шипіння газу, і чиркнула сірником, спостерігаючи, як під дном спалахує блакитний вогник. Потім, не гаючи часу, вона по черзі відчинила скрипучі дверцята кожної шафки, уважно оглядаючи їх вміст. Її пальці обережно перебирали різноманітні пачки з крупами, банки з консервами та пакети з невідомим вмістом, аж поки не натрапили на потерту металеву банку з написом "Кава".

З полегшенням зітхнувши, вона дістала з холодильника, що гудів наче старий трактор, початий кусок білого хліба, кілька червоних, трохи пом'ятих помідорів та загорнутий у вощений папір шматок сирокопченого бекону. Дівчина обережно нарізала хліб товстими скибками, помідори — кружальцями, а бекон — тонкими смужками. Розклавши інгредієнти на стільниці, вона швидко приготувала два великих сендвічі, між скибками хліба розмістивши соковиті помідори та ароматний бекон. Потім поставила сендвічі на тарілку і стала чекати, поки закипить чайник. 

— А ти, виявляється, довго спиш, — пролунав спокійний, дещо іронічний голос. Висока, широкоплеча фігура Ейдріана затулила собою частину дверного отвору. Він недбало приперся плечем до одвірка, засунувши руки в кишені потертих джинсів. Його уважний, проникливий погляд повільно ковзнув по її постаті, відзначаючи зміни в її вбранні — для зручності вона одягнулася у чоловічу сорочку голубого кольору, яка вільно сиділа на ній, та прості штани, а густе волосся зібрала у акуратний вузол на потилиці, що відкривав витончений вигин шиї.

— Ми раптом перейшли на “ти”? — з легкою насмішкою запитала вона, не відриваючись від своїх дій. Дівчина дістала з полиці чисту чашку, швидко насипала туди дві маленькі ложечки розчинної кави та обережно налила гарячого кип'ятку з чайника. В повітрі миттєво розлився приємний, гіркуватий запах, від якого її зголоднілий шлунок голосно та красномовно загуркотів, видаючи її шалений голод.

— Ми ж наче родичі, — знизав плечима хлопець. 

— Щось я не помітила прояву родинної любові, — сухо відповіла вона, сідаючи за стіл. — Божевільну ідею батька підтримали всі, включаючи тебе. 

— Якщо чесно, ти перша, хто насмілився відкрито з ним сперечатися.

— Аби ви були проти, до тієї розмови не дійшло б.

— У нас немає вибору. Ти, звісно, не зрозумієш, але це єдиний вихід.

— Звісно, я не зрозумію. Двадцять чотири роки про мене ніхто не згадував — де я ночую, як живу, що їм. В теплі й затишку, ситі, задоволені, ви жили, не турбуючись, що у вас є старша сестра. Як я маю вас зрозуміти, еге ж?

Вона зробила кілька ковтків гарячої кави, намагаючись подавити роздратування, викликане присутністю хлопця. Він уже зіпсував їй настрій, а вона ще навіть не поснідала. 

— Ніхто з нас не винен у вчинках батька. Хай ти ненавидиш його, але подумай про інших… про ферму… про землі, що належать тобі…  

— Послухай, у мене немає бажання сперечатися з тобою, але якщо ти не припиниш — ми посваримось.

— Я не думав, що ти настільки вперта.

— Я лиш не маю наміру зруйнувати своє життя через таких егоїстів, як ви, — різко відрізала вона, відчуваючи, як у грудях знову підіймається хвиля гніву. Швидко допивши гірку каву, Соло схопила зі столу паперову серветку, загорнула в неї приготовані нашвидкуруч сендвічі, й підвелася. Доведеться поїсти в іншому місці, де апетит не будуть псувати надокучливі родичі, подумала вона, буравлячи брата сердитим поглядом.