2.

Гаррет Салліван величаво стояв на ґанку цегляного будинку, схрестивши руки на широких грудях, і свердлив дівчину темними, колючими очима, схожими на тернові ягоди. Соло не знала точного його віку, але бачила, що сивина посріблила його коротко підстрижене волосся. Рум'яне обличчя розписала безліч зморшок, шкіра на щоках й підборідді трохи обвисла. Стиснуті до блідості губи свідчили про його гоноровий характер, а косматі брови грізно зсунулись до перенісся, поки він мружився, розглядаючи її. 

Вона почувалась дивно. Двадцять чотири роки, проведених далеко від дому, давали про себе знати — малою дитиною вона не могла запам'ятати ні будинку, ні батька, тому їй нічого згадувати. Звісно, тьмяні спогади жевріли десь глибоко в голові, але все, що оточувало її, залишалося чужим і невідомим, не здатним викликати хоча б якісь емоції. Втім, дещо вона все-таки відчула — образу, яка запекла в грудях, варто було опинитися в місці, яке вважалося її домом. 

Центром ферми був двоповерховий, міцний будинок з побіленими стінами, що потріскалися від спеки, та широкою верандою, затіненою плетеним виноградом. Стара гойдалка ліниво скрипіла від поривів вітру, а під самотнім деревом глоду стояла дерев'яна лавка, на якій спав кіт. Подвір'я було піщаним і нерівним, з розкиданими тут і там іржавими сільськогосподарськими знаряддями, старими покришками та поодинокими кущами витривалої техаської трави.

Позаду будинку розташовувалися господарські будівлі: дерев'яний сарай для худоби, де чулося приглушене мукання корів, стійла для коней, довгий, металевий ангар для тракторів та іншої техніки, що пахнув мастилом та бензином. Поруч височіли силосні башти — сріблясті циліндри на тлі блакитного неба, що зберігали запаси кормів.

З усіх боків ферму оточували поля. Рівні ряди бавовни тягнулися на кілометри, їхні білі коробочки ледь помітно колихалися від доторків вітру, нагадуючи про майбутній врожай. Інші ділянки були вже підготовлені до посіву пшениці, їхня темна, розпушена земля чекала на дощі. Іноді можна було побачити пил, що здіймався над далеким горизонтом — ознака роботи сусідніх ферм або вантажівок, що проїжджали по ґрунтовій дорозі.

Батько не квапився їй на зустріч, а Енді кудись зник, тому вона мусила познайомитись з батьком першою. Після їзди на коневі її ноги нещадно боліли. Одяг липнув до спітнілого тіла, волосся розтріпалося й падало на лице, спідниця зім'ялася. Вона більше не здавалася охайною, акуратною дівчиною, її лице пашіло від спеки, а губи потріскалися через сухість в роті. 

— Добрий вечір, — Соло зупинилася біля веранди й задерла голову, аби бачити батька, бо не наважилась піднятися наверх. Вона не знала, який у нього характер, тому вирішила тримати дистанцію, адже такій поведінці її вчили у пансіоні — бути ввічливою і не втручатися в особистий простір незнайомців. 

— Солена? — спитав він. Вона ствердно кивнула. — Заходь всередину. Всі чекають на тебе. 

Батько зник за масивними дубовими дверима, не промивши більше ні слова. Вона розгублено витріщилася на те місце, де він щойно стояв, усвідомлюючи, що гіршого знайомства за це вона не змогла б уявити. Її груди здавило від болю, на очі навернулися непрохані сльози — вона нізащо не подумала б, що настільки небажана в цьому будинку. Для чого він розшукав її? Для чого покликав у Плейнв'ю? Адже вона стільки років прожила без сім'ї!

Дівчина переступила кам'яні сходи, й на мить завагавшись, увійшла до будинку. Кімната, в якій вона опинилась, виявилась невеликого розміру, погано освітлена. Повітря пахло сухими квітами та полакованим деревом. Під стіною стояла різьблена шафа для одягу, а на підлозі були акуратно розставлені шльопанці. 

Вона перезулася, і оскільки ніхто не зустрів її, несміливо пройшла через широкий арковий отвір у вузький, напівтемний коридор. Запах старого дерева та ледь вловний аромат жіночих парфумів одразу вдарили в ніс. Праворуч, майже торкаючись стелі, вилася елегантна дерев'яна драбина з витонченим кованим поруччям, чиї металеві завитки відкидали химерні тіні від слабкого світла, що проникало з вікна на верхньому поверсі. Зліва ж тягнувся ряд щільно зачинених дверей, кожна з латунною ручкою, що тьмяно поблискувала.

Соло відчула нерішучість, але, зібравшись з духом, тихо ступила до найближчих дверей. Обережно повернувши холодну ручку, вона опинилася у вітальні. Кімната зустріла її приглушеним світлом, що просочувалось крізь щільні лляні штори на вікнах. У повітрі панувала тиша, порушувана лише тихим цвіріньканням птахів за зачиненим вікном.

Стіни вітальні, обклеєні шпалерами у дрібний квітковий візерунок, трохи вицвіли від часу. Вздовж стін стояли масивні, але зручні меблі: великий шкіряний диван з подушками, кілька м'яких крісел з плетеними підлокітниками та низький дерев'яний журнальний столик, на якому лежала стопка старих журналів та важка скляна попільничка. На стінах висіли пожовклі від часу фотографії у простих дерев'яних рамках та кілька пейзажів у важких золотих багетах.

У кутку біля каміна стояла висока дерев'яна етажерка, заповнена книгами з потертими палітурками. На підлозі лежав м'який килим з геометричним візерунком, його кольори вже втратили колишню яскравість. Всюди були розставлені свіжі квіти, від насиченого аромату яких паморочилося в голові. 

Батько стояв біля вікна, очікуючи її появи. Його дружина сиділа на дивані разом з двома дуже схожими дівчатками-підлітками. В одному кріслі качався туди-сюди хлопець, трохи молодший за Енді, а в іншому сиділа дівчина — вилита копія Енді, тільки у спідниці. Вони всі дивилися на Соло, і їх надмірна увага бентежила її.