1.

Якщо ти читаєш цей роман, я хочу, 

щоб моя музика надихнула і тебе

Плейлист

1. Kenny Loggins - Meet Me Half Way

2. Keane - We Might As Well Be Strangers

3. Guy Sebastian - Armageddon

4. Sunho974I - Don't Go

5. Al Bano & Romina Power - Makassar

6. Giusy Ferreri - Come Pensi Possa Amarti

7. ALL41 - Gone

8. Аntonia - Тutti

9. Jacopo Sol - Hotel California 

10. ALL41 - Moving on

11. Queen - The Show Must Go On

12. Josh Groban Feat. Jennifer Nettles - 99 Years

13. Steelheart - She's Gone

14. Ronan Keating  - She Believes In Me

15. Jacopo Sol - Cercavo amore

16. Rob Thomas - I Think We'd Feel Good Together

17. Ava Max - Belladonna 

18. Elton John – Sacrifice

19. Аntonia – Dove ti trovi tu

20. Sunho974I - I need your love 

21. Moda - Per una notte insieme

22. ALL41  - With me

Кажуть, далеко за рівнинами, де трава шепоче забуті імена, існує місце, яке не знайдеш на жодній мапі. Там вітер, що блукав поколіннями, знесилюється і падає в землю, немов птах із вивітрілого неба.

Це край, де душі, втомлені несправедливістю, нарешті знаходять спокій.

Але кажуть ще й таке: якщо ти достатньо хоробрий, щоб туди дістатися, — твоя воля стане сильнішою за долю. Бо лише той, хто пройде «де осипається вітер», більше ніколи не буде гнаний ним.








 

— Чи сумуєш ти коли-небудь?

— На людях я лише усміхаюся.

Плейнв'ю, Хай-Плейнс, Техас

1958 рік

Спекотний літній ранок застукав її посеред розбитої глиняної дороги, якою повільно рухався старий автомобіль. Вона байдуже дивилася у вікно, відгорнувши рукою зім'яту заслінку, ніби її анітрохи не хвилювало те, що сталося. Кам’яний вираз блідого обличчя робив її схожою на статую — таку ж мовчазну, похмуру й холодну, як ті, що вже багато років стояли на подвір’ї її будинку.

Темно-русяве волосся дівчини, акуратно зібране на потилиці у вузол та перев'язане фіалковою стрічкою, підібраною до кольору її виразних очей, було заховане під широкими полями солом'яного капелюха, фасон якого давно вийшов з моди. Одягнута в бавовняну сорочку білого кольору зі стоячим комірцем та перламутровими ґудзиками, і темно-зелену спідницю з легкої тканини, що м'якими складками спадала до кісточок, вона виглядала доволі просто й стримано, хоча кожен у містечку знав: їй дістався величезний спадок від покійного діда, тому вона могла дозволити собі найрозкішніший одяг та прикраси. Насправді грошей у неї майже не залишилось. Лаковані туфлі на її ногах давно зносилися, а всі пожитки вмістилися в одну потерту дорожню сумку зі шкіри кольору стиглого каштана, яку вона тримала на колінах.

Попереду стелилося просторе поле з поодинокими деревами, що здавалися крихітними постатями на тлі нескінченного обрію. Блідо-зелена трава вицвіла під палючим сонцем, місцями пожовкла й полягла від спеки, а сухий вітерець носив над землею хмари куряви. Уздовж узбіччя дороги тяглися поодинокі кущі глоду, рідкі квіти похилили свої маківки до землі. Дорога здавалась нескінченною, розпеченою стрічкою, а сонце в небі безжально припікало гарячими променями, змушуючи її витирати піт з лиця. Через те вона не любила, коли закінчувався дощ: світ ставав нестерпно душним, й навіть легкий подих вітру обпікав шкіру так, ніби тіла торкалися язики полум'я.

Аби у неї був вибір, вона не повернулася б на сімейну ферму. Батько не любив її. Після смерті матері він відправив її до жіночого пансіону, аби вона не мозолила йому очі й не заважала влаштовувати власне життя. Він ні разу не навідався до неї, не запросив на літні канікули, не надіслав листівки на Різдво.

Вони не бачились майже четверть століття. Вона не пам'ятала, як він виглядає, бо його образ давно стерся з пам'яті, знала тільки, що він знову одружився і мав п'ятьох дітей. Вони жили у двоповерховому будинку, збудованому ще на початку двадцятого століття, який разом із фермою та полями належав її матері. За двадцять чотири роки там, певно, все змінилося, хоча вона ледь пригадує, якою була ферма — їй виповнилося п'ять, коли її відіслали з дому.

— Я не знав, що у містера Саллівана є ще одна донька, — сказав водій, аби розвіяти гнітючу тишу, що панувала в обшарпаному салоні автомобіля. — Ніхто ніколи не згадував про його першу дружину Розалін. 

— Про покійників не люблять згадувати, — знизавши плечима, відповіла дівчина.