Ласкаво просимо до Аркену

Мене розбудив запах свіжої випічки. Немає нічого кращого за легкий аромат ще теплого, нещодавно спеченого, хліба. Тонка нотка масла, яке додають в круасани і яскравий ягідний відтінок у пирогах.

Так зазвичай починався мій ранок вже кілька років поспіль, навіть коли я жила вдома. Навпроти моєї квартири була невеличка кав'ярня. Чорна кава і випічка — по-іншому я й уявити не могла свій початок дня.

Тепер каву я готувала сама, а солодощі приносила дочка пекаря. Я ніколи не замикала вхідні двері, і дівчинка залишала продукти на кухонному столі. Я рідко прокидалася рано, тому ми майже не бачилися. Марі, так її звали, зазвичай намагалася якомога швидше втекти з дому. Можливо, вона навіть мене побоювалася. І ще рік тому вона була не єдиною. Але тихий шепіт за спиною поступово стихав, а очі випадкових перехожих вже не нагадували блюдця. Все-таки я була однією з них, і вони це знали. Марі можна не брати до уваги. Вона тряслася від страху навіть від погляду своєї шкільної вчительки.

Крім дівчинки, раз на тиждень до мене приходив кур'єр (звучало надто сучасно для нашого старомодного містечка, але що поробиш, якщо це слово вже прижилось), забираючи чернетки майбутньої книги. І він прагнув піти звідси ще сильніше. Навколишні знали, що ми терпіти не можемо один одного, проте саме Пірса посилали за списаними дрібним почерком сторінками.

Через його візити я стала щиро ненавидіти четверги. І ні смачна випічка, ні міцна кава не могли змусити мене перестати стискати зуби від злості. Не те щоб хлопця особливо було за що не любити. Просто так склалося, одна лише його присутність викликала неприємні спогади. Спогади, які я намагалася сховати якнайглибше. Як би сказав Фрейд, у самі глибини мого несвідомого. Пірс був другом того, через кого я застрягла в Аркені, — і цим усе сказано.

При цьому була тут якась справедливість. Пірсу теж нічого не подобалося в моєму домі. І в першу чергу, гучні звуки фортепіано, на якому я зазвичай грала вранці (якщо одинадцяту годину можна назвати ранком).

Я сиділа спиною, коли Пірс прийшов, і не бачила його обличчя. Але була впевнена: хлопець морщиться від сильного запаху кориці, яку я зовсім нещодавно, не шкодуючи, додавала до кави. Можливо, у нього була алергія, але ні заради нього, ні заради когось іншого я б не відмовилася від однієї з найкращих у світі спецій.

— Доброго ранку, Алекс, — сама не знаю чому, але я ніколи не відповідала, обмежуючись ледь помітним кивком. Можливо, сподівалася, що так він швидше піде. Настрою вести світські бесіди не було. Тим паче з Пірсом. Пальці продовжували плавно рухатися по клавішах. У такі моменти я уявляла, що хлопця у кімнаті просто немає. Він, безумовно, вважав мене дивною. М'яко кажучи. Але ось уже рік я не звертала увагу на те, що говорили або думали про мене інші. Навряд чи щось може зрівнятися з чутками, які ходили до того, як з мене зняли звинувачення у злочині.

Пірс взяв папери зі столу, і я вкотре стиснула зуби, помітивши краєм ока, як їх недбало кидають до сумки. Звичайно, сенс від написаного не зміниться, якщо записи помнуться, але мене завжди дратувало таке ставлення до результатів моєї праці. Ніби мене саму склали навпіл і кинули до торбини, де валяється недогризок від яблука і шматок черствого пирога. На щастя, до редактора ці сторінки не потраплять — написане переведуть у цифровий формат та відправлять поштою. Якби я могла, і сама б з радістю скористалася ноутбуком, але електрики (як і багатьох інших речей) у місті не було. Замість цього, доводилось використовувати друкарську машинку.

Пірс забрав тільки два листи, списані з одного боку. Я знала, що для видавця цього було мало, але більшого запропонувати не могла. Останнім часом слова ніяк не хотіли складатися в речення. Не дозволяли заснути ночами, немов надокучливий комар. І їх так само складно було зловити. Тільки постійний шум в голові й ніякого сну.

Більше гостей сьогодні не очікувалось. Я пообідала залишками вчорашньої вечері й нарешті  взялася за книгу. Можливо, сьогодні мені пощастить більше, і думки, що не дають спокою, нарешті стануть чіткими і ясними.

Я читала, що порожні сторінки тиснуть. Деякі "переповнені досвідом експерти" (навіть коли вимовляю це словосполучення в думках, не можу стримати іронічної посмішки) радили писати згори хоч щось. Тоді, у теорії, справи повинні піти краще. На мене ніколи не тиснув вигляд чистого аркуша. Та й, по-моєму, він заслуговував набагато більшої поваги, ніж "Білий квадрат" Малевича. Немає в білому кольорі нічого поганого. Набагато більше тиснуть невдало підібрані слова. Коли літери витають навколо столу, плутаються між собою, розчиняються в повітрі. Коли-небудь, можливо, я передам видавцеві чистий аркуш.

Любовний роман з банальним сюжетом — моя сьогоднішня, і не тільки сьогоднішня, робота. Такі тексти подобалися аудиторії, значить, за них платили більше. Все просто. Були часи, коли я любила писати взагалі все що завгодно. Кожного дня я марно намагалася відчути хоч частинку того задоволення. Справа, яка здавалася сенсом мого життя, стала надокучливим ремеслом. Я в принципі рідко щось відчувала, крім легкого болю в грудях, що стискав нутрощі. Може, це якась хвороба, а може, просто відчуття, які тривожать при перманентно поганому настрої.

Я заварила ще одну чашку кави з корицею. Врешті-решт, все ще не так погано, як могло б бути.

Я приїхала в Аркен разом з Томом, моїм уже колишнім нареченим, трохи більше як рік тому. Не планувала тут залишатися, завжди вважаючи, що маленькі міста — це не моє. Звичайно, у них є своя чарівність, атмосфера спокою, якої часом так не вистачає мегаполісам і так далі, і так далі, і так далі.

Але я з радістю провела б тут вихідні. Власне, заради цього ми й приїхали — відпочити та познайомитися з родичами Тома. Тут, за традицією, я повинна була б сказати, що мені відразу не сподобалося в Аркені, що було щось підозріле, те, що збиває з пантелику. Але ні, містечко тоді здалося цілком звичайним.