Пролог

-     А-льо-на! додому! 
Це мамин голос, наче м’яка вечірня завіса, розрізає  тепле  густе  повітря.  На  дворі  розпал липня. Вечір дихає ароматом скошеної трави та липового  цвіту,  що  встиг  нагрітися  за  довгий день. Ми з друзями стоїмо в золотавих сутінках, запехані від сміху та власних вигадок. Кожна хвилина здається особливою та кожна ідея – геніальною. 
Ми розходимось неохоче, забираючи з собою натхнення цього вечора. Туди, де у вікнах горить жовте світло і де нас чекають. Це був час коли  весь  світ  здавався  величезним  ігровим майданчиком.  Ми так відчайдушно мріяли про майбутнє, намагаючись розгледіти себе дорослими. Так поспішали вирости, що не помічали : що ми вже були щасливі. 
   

березень 2022 р

 -  Швидко! Збирайтесь! Швидше, поки ще випускають, поки я можу вас вивезти! – голос чоловіка звучить сухо, мов тріск сухої гілки. Він не дивиться в очі, він рахує секунди.-  Документи перевірте. Все взяли? - Мамо, а як же ведмедик? – тоненький голос дитини розрізає метушню. Він тримав свою улюблену іграшку яка не вписувалась в наше жорстке виживання.  -  Не має часу, сонечко.. Нехай залишається. Він буде головним, буде приглядати за будинком, поки нас не має.  

Зараз моє доросле життя про яке я так мріяла в  дитинстві,  важить  рівно  стільки,  скільки  я можу винести в руках. Одна сумка на трьох. Двадцять хвилин на те щоб відсортувати минуле від майбутнього. На залізничних перонах тисячі таких як ми.  Люди, чий увесь світ – зі спогадами, планами та мріями – раптом стиснувся до розмірів рюкзака чи валізи. Ми мріяли про велике майбутнє а воно вмістилось в одну дорожню сумку. Та всім однаково хотілося жити.