Розділ 8 Переміщення

Два тижні промайнули швидко.
Я встигла все. Оформила документи, як треба — щоб не було жодних запитань потім. Ні від людей, ні від держави.
Встигла побути з дітьми. Багато. Старалася кожен день провести з ними так, наче це найважливіший день. Говорили, сміялись, мовчали разом. Я бачила в їхніх очах впевненість. Вони — сильні. У них все буде добре. Я знаю.
А ще — доробила все незавершене. Те, що роками відкладалося. Те, що лежало каменем. Тепер — порожнє місце. Простір.
Моя сумочка, здавалося, стала частиною мене. Де я тільки не була — усе тягла туди. Те, що потрібно. Те, що важливо. Те, що — не можна залишити.
Дивна річ, ця сумка. Вона вміщала більше, ніж просто речі. Вона вміщала мої рішення.
Я ще раз подивилася на дітей. Усміхнулася. Обійняла.
Без сліз. Без надриву. Тільки тепло.
Я була готова.

У день, коли все мало статися, я поспішала.
Я знала, що сьогодні — мій перехід. Сьогодні — той самий момент. Але перш ніж усе зміниться, я мала побачити їх. Ще раз. Востаннє.
Я йшла додому. Пішки — бо транспорту вже не було. Повітряна тривога. Сирени вили, люди бігли до укриттів. Всі тікали — а я йшла.
Мені залишалося хвилин двадцять. І я знала, що діти, напевно, вже в підвалі. Вони — слухняні. Вони знають, що робити.

Я йшла швидко. Майже бігла.
Повз порожні вулиці, повз чужі страхи.
Повз сирени. Повз зачинені двері.

Думки плутались — усе зливалося в одне велике: встигнути.
І раптом — спалах.
Сліпуче сяйво прорвалося крізь усе: крізь небо, крізь звуки, крізь мене.
Оглушливий гуркіт зупинив усе, навіть подих.
Я зупинилась. Розгублена. Збита з реальності.
Не розуміла, що відбулося. Все було раптово.
А потім...
Тиша.
Я стояла десь, де не було нічого.
Навколо — суцільна білизна. Жодного кольору, жодного звуку, ні простору, ні часу. Просто — білий світ. Як аркуш, що чекає перших слів.
І — куля. Велика, світла, мов дихання всесвіту, що згорнулося в одну краплю.
Поруч із нею — ангел. Високий, спокійний, як саме мовчання.
Він не говорив — просто був.
Я підійшла ближче, серце калатало, але страху не було. Лише здивування.
Я подивилася в кулю — і побачила світ, який залишила.
Вулиці, будинки, людей.
Той самий обрив у лісі, річку внизу, дітей…
Мій дім. Моїх. Мене.
Я мовчки вдивлялась. Це було все моє життя.

— З ними все буде добре, — ангел озвався так, ніби прочитав мої думки. Голос його був тихим, спокійним, але наповненим силою, як сама віра.
— Війна закінчиться через кілька днів. Бистро і стрімко.
Він дивився не просто в кулю — далі. Туди, куди мені поки що не відкрито.
— За це можеш не переживати.
Мені стало легше дихати. Груди ще здригалися від емоцій, але серце повільно заспокоювалось.
Я кивнула. Тихо, без слів. Як знак згоди, подяки — й відпускання.
Ангел простягнув руку.
— А тепер ходімо.

Він підвів мене до іншої кулі. Вона була зовсім не схожа на першу. Майже вся — сіра, холодна, немов сталева. Лише одна маленька плямка зелені виднілася на її поверхні, ніби крихітна надія серед невідомого.
— Це — твій новий світ, — мовив ангел. — Там усе інакше. Повноліття настає в 45 років. Тож тебе ще вважатимуть неповнолітньою. Світ особливий, непростий. Але в ньому є своє майбутнє.
Я вдивлялася в кулю. Вона здавалася чужою, тривожною, але водночас неймовірно цікавою.
— Перед тим, як ти туди перемістишся, ти можеш змінити в собі лише одну річ. Тільки одну. Що б ти хотіла? — запитав ангел.
Я замислилася.
— У мене темно-русе волосся і карі очі. Мені все в собі подобається. Але… якщо можна, я б хотіла блакитні очі. Я завжди мріяла про них.
Ангел на мить завмер. Його обличчя стало серйозним, погляд зосередженим. Потім він ледь помітно посміхнувся, але не мені — сам собі, мовби згадав щось важливе. 
Він подивився на мене знову — вже з ніжністю та глибоким розумінням.
— Добре, — сказав він. — Ти отримаєш блакитні очі. Це буде навіть цікаво))).
Куля тьмяно засяяла. Я глибоко вдихнула.
— Тоді — час, — прошепотів ангел.