Розділ 30. Пісня під зоряним небом

Наступний ранок прийшов до Львова тихо.

Місто ще дрімало в прохолодному осінньому тумані, коли перші промені сонця торкнулися дахів старовинних будинків.

На бруківці блищали краплі нічної вологи.

Десь відчинялися кав'ярні.

Десь поспішали перші перехожі.

А у «Лавандовій сторінці» Ксенія сиділа біля вікна з чашкою гарячої кави.

Перед нею лежав блокнот.

На сторінці було написано лише два слова:

«Тихої ночі».

Вона перечитала свій вірш ще раз.

Їй здавалося, що після вчорашнього вечора він став іншим.

Наче кожен рядок отримав власну мелодію.

Ксенія усміхнулася.

— Цікаво, що ти зараз із ним робиш...

Вона знала відповідь.

Максим напевно вже сидів зі своєю гітарою.

Так і було.

У своїй невеликій квартирі Максим сидів біля вікна.

Перед ним лежав аркуш із текстом Ксенії.

Поруч стояла чашка кави.

Він перебрав кілька акордів.

Перший варіант не сподобався.

Він спробував ще раз.

Мелодія вийшла надто сумною.

Максим змінив ритм.

Знову зіграв.

Цього разу музика стала світлішою.

Він усміхнувся.

— Ось.

Саме цього йому бракувало.

Не смутку.

А світла.

Бо навіть ніч у Ксеніїному вірші була не темною.

Вона була зоряною.

Теплою.

Такою, у якій можна загадувати бажання.

Максим записав кілька нот.

А потім зателефонував Ксенії.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, музиканте.

— У мене є дещо для тебе.

— Що саме?

— Не скажу.

— Максим!

Він засміявся.

— Тоді просто слухай.

За мить він почав грати просто телефоном.

Перші акорди були тихими.

Потім мелодія стала ширшою.

Ніжнішою.

У ній ніби світилися зорі.

Ксенія слухала, затамувавши подих.

— Ти...

Вона не знала, що сказати.

— Подобається?

— Дуже.

— Тоді сьогодні покажу тобі її наживо.

---

За кілька хвилин двері «Лавандової сторінки» відчинилися.

Максим зайшов із гітарою.

— Ну? — Ксенія нетерпляче подивилася на нього.

— Слухай.

Він сів біля вікна.

Поклав пальці на струни.

І заграв.

Цього разу мелодія звучала ще глибше.

Вона починалася майже пошепки, наче нічний вітер торкався дерев.

Потім ставала ширшою.

У ній було щось від зоряного неба, від місячного світла й тихих львівських вулиць.

Ксенія слухала, не зводячи очей із Максима.

Коли останній акорд стих, вона кілька секунд мовчала.

— Це не просто мелодія, — сказала вона.

— А що?

— Це продовження мого вірша.

Максим усміхнувся.

— Саме цього я й хотів.

Ксенія відкрила блокнот.

— Тоді нам потрібно спробувати разом.

— Зараз?

— А коли?

Він засміявся.

Ксенія вдихнула й почала співати.

Її голос був тихим, але впевненим.

Максим підхоплював мелодію гітарою.

Пісня народжувалася просто між книжковими полицями.

Без сцени.

Без прожекторів.

Без глядачів.

Лише вони двоє, слова, музика і ранкове світло.

Коли вони закінчили, у книгарні запанувала тиша.

— Знаєш, — сказала Ксенія, — я ніколи не думала, що цей вірш стане піснею.

— А я не думав, що колись писатиму музику до чиїхось віршів.

— До чиїхось?

Максим усміхнувся.

— До твоїх.

Ксенія опустила очі.

— Тоді це буде наша пісня.

— Наша.

---

До обіду «Лавандова сторінка» наповнилася відвідувачами.

Хтось шукав нову книгу.

Хтось прийшов за кавою.

А хтось просто ховався від осіннього дощу.

За вікном знову почалася злива.

Краплі барабанили по склу.

Ксенія сиділа за столиком і щось записувала в блокнот.

Максим тим часом тихо перебрав струни.

Їхня робота перетворилася на своєрідний діалог.

Вона писала.

Він грав.

Вона читала.

Він знаходив мелодію.

Іноді вони сміялися.

Іноді сперечалися щодо ритму.

А іноді просто мовчали.

Та це мовчання зовсім не було незручним.

Навпаки.

У ньому було щось особливе.

До них підійшла постійна відвідувачка книгарні.

— Вибачте, я вам не заважаю?

— Ні, звичайно, — відповіла Ксенія.

Жінка усміхнулася.

— Я просто хотіла сказати, що мені подобається ваша музика.

Максим подякував.

— Ми якраз працюємо над новою піснею.

— Тоді обов'язково її послухаю.